– Мовчи, ти не розумієш того, що кажеш!

Ворожбити тимчасом притягли три великі оберемки лози. Вовк сів накарачки коло шкури, а Кривий і Чорний посідали з двох інших боків. Вовк узяв пучок лози й поділив його на три менші пучки: один поклав коло себе, два інші віддав Кривому й Чорному.

Ворожбити сиділи один проти одного на карачках, мурмотали щось над лозою, то схиляючи, то підводячи голови, і Калікратові здавалось, що це сидять три півні, квокчуть і не знають: битись їм чи не битись?

Вовк узяв свій пучок і почав класти одну лозину за одною на шкуру. Кривий і Чорний зробили те саме коло себе. Поглядаючи один на одного, вони замурмотали дужче. Потім замовчали, зібрали лозу в пучки, порадились і жбурнули ці пучки геть. Видко було, що перша спроба не дала жодних наслідків. Вони перемінили місця: Вовк сів там, де сидів Кривий, а Кривий і Чорний сіли проти нього поруч.

Вовк узяв другий великий пучок лози, знову поділив його на три менші пучки, і знову замурмотали ворожбити над пучками.

Олександрові здавалось, що це ворожіння – просте шахрайство.

– І ото вони довідуються з цих пучків, хто неправдиво присягався Табіті? – з презирством сказав Діодорові.

Діодор мовчав.

Ворожбити відкинули вже другий великий пучок лози й узялись за третій. Тепер вони сиділи всі поруч. Щось зловісне було в цій трійці. Знову почали лягати й падати лозини одна по одній, і раптом із грудей ворожбитів вихопивсь дикий покрик: вони довідались, як знайти того, хто неправдиво присягався богинею Табіті. Хвиля жаху пройшла серед скитів і докотилася до греків.

– Олександре, – швидко загомонів Діодор, – коли Вовк покаже на тебе, не роби йому нічого, бо ми тоді загинемо. Кажи тільки, що це брехня, й вимагай, щоб покликали інших ворожбитів.

– Не боюся я його! – сказав Олександер.

Вовк узяв лозину з пучка й почав скрадатися поміж скитів до греків. За ним, як дві лисиці, кралися Кривий і Чорний.

Калікратові похолонуло на серці, і він почув, як на голові йому стало сторч його кучеряве волосся. Тиша стояла над скитами, тільки вітер гонив хмари небом і легенько шепотів лозами та очеретами річки.

Олександер, здвигнувши брови й поклавши руку на короткий грецький меч, спокійно чекав на ворожбитів. Ворожбити йшли поміж скитів і заглядали кожному у вічі.

Вовк зупинивсь коло греків. Крива усмішка пробігла по губах ворожбитових. Він поворушив лозиною, що держав у правій руці, але, наче згадавши щось, скинув оком на греків і пішов далі.

Калікрат зітхнув і радісно подививсь на Діодора. Чорний і Кривий ворожбити пройшли, навіть не подивившись на греків.