Багаття спалахувало й клало жовто-червоні плями на співців, а на повсть намету кидало дві чорні тіні: одну кругловерху од лисої голови кухаря, другу гостроверху, незграбну від шлика ворожбитового. Голос ворожбитів дужчав: почувши, що Діодор допомагає, він роззявив пащу і з особливим смаком вивів високу ноту.

Калікратові зассало під серцем; і це бувало з ним завжди, коли він чув скитські пісні. Діодор, лукаво поглядаючи на Калікрата, піддержав скита ревучим, як морський приплив, голосом. Тонкий голос ворожбитів притуливсь, причепивсь до низького Діодорового баса, заверещав, заскрипів, як немазане колесо.

Співи були в повнім розпалі, коли повернувсь додому Олек-сандер.

Він ще здалека почув пісню і ніяк не міг добрати, хто це реве й виє коло їхнього намету: неначе й голос Діодорів, але в ньому тепер були нові, невідомі Олександрові ноти, і це надавало якогось особливо дикого характеру всій пісні.

– Діодоре! – гнівно сказав по-грецькому Олександер. – Чи ти не здурів часом? Ревеш на все таборище! Ти що ж, хіба не знаєш, що цар хворий, і скити навіть волосся рвуть з туги за царем, а ти пиячиш, дереш пельку та ще привів до себе цього смердючого ворожбита.

– А… елліне! – звернувсь ворожбит до грека. – Це ти почастував чашею Вовка? Добре… Так йому й треба, сарматському собаці.

– А ти що за птиця? – здивовано подививсь на нього грек.

– Я не птиця. Я Авхат-Харсун.

– Ти Харсун, а я думав – грек.

– Не дратуй його, Олександре! – по-грецькому сказав Діодор. – Він потрібна для нас людина й стане в пригоді нам. – Ходім, Харсу-не! – обняв він ворожбита й повів його геть од намету.

– Молодця, елліне! – обернувшись крикнув Харсун. – Так йому й треба, сарматському собаці!

– Іди, іди вже! – порадив йому вслід Олександер.

Коли Діодор, провівши ворожбита, проходив повз Таргітаїв намет, коло згаслого багаття він побачив жінку. Вона сиділа, обхопивши коліна руками, а голову поклала на коліна; довге волосся її, вкриваючи коліна, падало на землю. Це була Таргітаєва мати. Невимовним горем повіяло на Діодора від її постаті.

– Не журись, жінко! – ласкаво сказав їй грек. – Таргітай буде живий!

Жінка підвела голову й здивовано подивилась на грека.

– Не журись! – сказав Діодор і пішов до свого намету.

ЧОРНА ГАДЮКА

ЧОРНА ГАДЮКА

Знову стоять сумні скити коло царського намету. Нові ворожбити, Харсун і Чорна Гадюка, перевіряють Вовкове ворожіння. Лозина по лозині падають знову на волов’ячу шкуру. Стурбованими очима дивиться Вовк на ворожіння: не добре віщує його серце. Чує воно, що нові ворожбити – вороги йому; не покажуть вони на Таргітая, і це буде смертельний присуд йому, Вовкові.