Чорний і Кривий ворожбити зовсім похилили голови: знають і вони, яка доля чекає на них. Чорна Гадюка й Харсун скінчили ворожіння на лозах, пошептались, і Харсун зібрав лозу в одну купу. Потім знову розібрав на три купки, поклав її хрест на хрест і підпалив. Лоза затріскотіла й запалала.

До багаття підійшов Чорна Гадюка, обвішаний гадючими шкурами, в намисті з гадючих і жаб’ячих голів. Він зняв із пояса гаманця, вийняв щось із нього й кинув в огонь. З вогню пішов густий, їдкий дим. Ворожбит узяв у Харсуна бубна, обтягнутого гадючими шкурами, і почав, пританцьовуючи, ходити круг багаття. Він бив у бубна й примовляв, а скити, збившись у щільне коло, сотнями очей стежили за ворожбитом.

Чорна Гадюка підняв угору бубна і, вибиваючи дрібну трелю, заспівав хрипливим голосом пісні. Олександер і Діодор, як не прислухалися, не могли добрати змісту пісні. Їм здавалось, що Гадюка вигукує так, казна-що, але що менш зрозуміліша була пісня, то більш здавалась вона таємничою й страшною мовчазним скитам.

Гадюка співав уже швидше і швидше ставав гуркіт його бубна, а гадючі шкури, що пообвішувані були круг пояса, шурхотіли й тряслися в такт пісні й бубна. Без перерви вже гуркоче бубон і крутиться в скаженому танці ворожбит. Гадючі шкури піднялись коло пояса, як колесо. На хвилину він зупинивсь, захитавсь і торохнувсь об землю; ноги й руки корчило йому, з рота бігла піна. І раптом, наче з-під землі, почувсь тонкий приглушений голос.

Скам’яніли скити: вони знали, що з Чорної Гадюки говорить сама Табіті. Що саме говорила Табіті, розібрати не можна було, але вона сказала, мабуть, те, що й слід, бо Гадюка заспокоївсь, і його покинуло корчити. Він підвівсь, підняв бубна, хитаючись підійшов до Вовка і вдарив його бубном по голові.

– Нащо збрехав ти цареві, – крикнув він, – і неправдиво виказав на Таргітая? Ти сам брехливо присягавсь Табіті.

– Ти брешеш, Гадюко! – злісно крикнув Вовк.

– Він бреше, сколоти! Табіті відкрила мені, що він виказав на Таргітая через те, що Таргітай убив сина цього сарматського пса, а голову приніс до царя!

Так ось воно що… Вовк, сармат, помстивсь за те, що сколот убив сармата… Зрозуміло!

– Смерть Вовкові! – ревнув Рудий.

– Смерть Вовкові! – загули скити.

Скоїлось те, що було, коли обвинувачено Таргітая: Вовк кричав, що бреше Гадюка, а Гадюка кричав, що бреше Вовк. Але тепер скитам було зовсім ясно, що бреше Вовк, бо одне те, що це сказала Гадюці сама Табіті, а друге те, що Вовк дійсно був сармат і міг помститись за сармата, та ще й за сина.

– Бий, в’яжи сарматського пса!