Чаклун, почувши про кабанячу тушу, пом’якшав, але, зрозумівши, що на цьому ділі можна дещо заробити, сказав:

– Правда, хлопець дійсно малий, але кабанячою тушею вмилостивити тотема не можна. Але, – додав, дивлячись на Ману, – можна буде віддати тотемові не цілого хлопця, а лише частину його – руку або ногу.

В Ману затрусилися литки, він уявив собі, як рубають його синові сокирою ногу.

– Я дам тотемові три ведмежих шкіри і п’ять бобрових!.. – ледве повертаючи язика, сказав він.

– Я сьогодні поговорю з тотемом і запитаю, чим можна вмилостивити його… – наче не чуючи слів Ману, сказав чаклун.

На цьому скінчилася нарада, мисливці полягали – хто в печерах, а хто коло багаття на скелі, а чаклун, взявши клітку з орлом, пішов у свою нору.

Згодом все поснуло на червоній скелі, тільки не спала мати хлопчика, що образив тотема. Він плакав від болю в рані, рука розпухла йому, а мати колихала хлопця навколюшках і лизала йому рану.

Ніч була тиха. З-за скелі виглянув місяць і осяяв верховіття лісу. Од скель на річку упала довга чорна тінь, а річка в тому місці, де вона виривалась з тіні, горіла сріблястою зморшкуватою смугою. Ліс похмуривсь і навис над річкою. Самотнє багаття блимало на майданчику перед скелею.

– А-а, а-а, а! А-а, а-а, а! – то нахиляючись, то випрямляючись, колихала мати хлопчика, а тінь її, вибігаючи по скелі, то виростала до самого верхів’я скелі, то падала до рівня печер.

– А-а, а-а, а! А-а, а-а, а!..

Раптом тишу ночі порушив новий звук. Чулося, ніби гудів величезний джміль. Жінка, що колихала дитину, підвела голову й прислухалась. Звуки то зростали, то знову тихшали. Згодом до цього звуку приєднався різкий клекіт орла. Жінка затрусилася від жаху. Звуки йшли з чаклунової печери: це чаклун розмовляв з тотемом про її дитину, про її любого хлопчика. Щось моторошне й таємниче було в цих звуках. Наче хтось жалібно-жалібно плакав і скарживсь на свою долю. Ось звуки почали чергуватися: щось гуло довго й нудно; потім став клекотати орел; потім знову разлягалося сумне джмелине гудіння, а коли замовкало воно – грізно й жадібно летів клекіт орлячий.

Мати вхопила хлопчика, побігла в свою печеру і сховалась у далекому кутку.

Жінки й діти, що попрокидалася від цих звуків, не могли вже заснути ції ночі: такі страшні й незрозумілі здавалися вони мешканцям скелі. Майже всю ніч гуло в чаклуновій печері, і вилітав з неї лютий клекіт орлячий.

Коли настав день, чаклун вийшов з печери. Очі запухли йому від безсонної ночі; він увесь наче розм’як і осів. У руці він тримав стрілу з кремінним вістрям. Побачивши Ману, він покликав його й тихо забалакав з ним. Ніхто не чув, що казав чаклун Ману. Ману мовчки слухав чаклуна і на знак згоди хитав головою. Потім Ману уклонився чаклунові і побіг зі скелі до річки, перескакуючи через каміння, як заєць.