Мабора простягнув ногу і вдарив ногою полоненого по голові. Той замовк, а Мабора, зігнувшись, сидів недалеко нього.

Згодом почувся рівний подих вартового й легеньке похрапуван-ня. Полонений підвів голову й подивився на нього.

– Не спи, а то втечу! – тихо сказав полонений.

Але Мабора вже спав, посапував і цмокав уві сні губами.

Тоді полонений стулив губи, і зі скелі пролунав крик пугача. Мабора ворухнувсь, але не прокинувся. Полонений знову подививсь на свого доглядача й прислухавсь. З лісу ледве чутно долетів до нього у відповідь крик другого пугача. Полонений перевернувся на бік і тихенько покотився до краю площадки. Пройшло з чверть години. Раптом знову закричав пугач, але чути було, що кричить він у підгір’я скелі. Полонений підвів голову й заклацав, як кажан. За кілька хвилин коло полоненого з’явилась білява голова його лісового товариша.

– Швидше – руки!.. – тихо сказав полонений. – Зовсім зомліли!..

За хвилину їх уже не було, а Мабора спав. І бачив Мабора, що він зовсім не на скелі коло полоненого, а йде лісом по якомусь сліду. Він придивляється до сліду і ніяк не може зрозуміти, що то за слід. А поперед нього йде хтось і сміється, але того, хто сміється, не видно. Раптом бачить, що це сміється полонений. Маборі стало прикро, що полонений глузує з нього, він кидається навздогін йому і бачить, що це зовсім не полонений, а якась дівчина, і ця дівчина така гарна, якої ще не бачив Мабора. Дівчина сміється й каже: «А я добре вмію смажити свинину!» Мабора кидається до неї, ловить її, і в руках його молоде жіноче тіло; але раптом він бачить, що це зовсім не дівчина, а кабан. Кабан вишкірив свої ікла й питає: «А у тебе є сестра?» А з дерева раптом почувся пугачів крик, і коло нього щось зашурхотіло, наче проповзла велика гадюка. Мабора вхопив дрючок і побіг за гадюкою, а вона перекинулась на кажана і клацає майже коло самого вуха: «Не спи, а то втечу! Не спи, а то втечу!» – «Брешеш, – каже Мабора, – не втечеш». А батько вийшов з-за дерева, ухопив його за плече, так боляче, та й питає: «Маборо, а де полонений?..»

Мабора розплющив очі. Був уже день. Перед ним стояв батько, ватаг племені й кричав:

– Маборо! Маборо, а де полонений?..

Полонений утік.

Трудно навіть уявити собі, що за ґвалт знявся на скелі, коли мешканці упевнилися в тому, що полонений дійсно втік. Усі лізли до Ма-бори, сучили кулаки й обвинувачували в тому, що він проспав і не встеріг полоненого. Ніхто й не згадав про те, що Мабора був зморений і йому не призначили навіть зміни на варті.

Погано прийшлося б Маборі, коли б раптом не спала на думку йому одна гадка. Йому й самому дивно було, як він міг заснути. Він добре пам’ятав, що балакав з полоненим і раптом якось опинився у лісі. Тут було щось не так, мабуть, тут не обійшлося без чар. Щось дуже сміливо полонений казав про те, що втече. Мабуть, він був чаклун і зачарував його.