– Хто ти і що робив у нашому лісі?

Білявий мовчав, тільки очі з-під рудих брів бігали по лицях мешканців скелі. Раптом погляд його упав на жінку Ману, сковзнув по її постаті і зупинився на ногах жінки. Права нога її була трохи крива. Жінка, не витримавши погляду полоненого, одійшла іі заховалась у жіночому натовпі. Білявий вишкірив свої ікла і сказав:

– Я бачив твої сліди у лісі, ти клишонога, як ведмідь!

Ману стукнув його за це кулаком по голові, а ватажок знову спитав полоненого:

– Хто ти і чого блукаєш по наших лісах?

Білявий знову не відповів нічого. Тоді Каї-Наї, що довго придивлявся до нього, виступив наперед і сказав:

– Я знаю цього чоловіка; він з тих людей, що перебили наше плем’я, вбили мого батька й забрали в полон матір. – Пам’ятаєш, – звернувся він до полоненика, – як я укусив тебе за ногу?

Всі подивились на ноги білявого. На правій литці дійсно були сліди зубів Каї-Наї. Обличчя білявого спалахнуло звірячим гнівом, він плигнув на Каї-Наї, але Ману знову вдарив його по голові кулаком і крикнув:

– Стій, рудий кабанюго!

– Я жалкую, що не розтрощив тоді голови твоєї сокирою! – звернувся полонений до хлопця. – А чого прийшов я сюди – спитайте оте вовченя! – показав він на Каї-Наї. – Він добре знає, чого ми були у їхньому таборі. Ха, ха! У вас дуже багато жінок, а в нас небагато! – додав він, сміючись у вічі мисливцям.

Всі деякий час мовчали. Всіх уразила сміливість і нахабність полоненого. Якась сила й певність себе почувалися в словах цього зв’язаного й оточеного ворогами чоловіка.

Але згодом мешканці скелі схаменулися. Ціла хуртовина обурення знялася коло нього і, коли б не заборона ватага, вони розірвали б полоненого на шматки.

Йому дужче зв’язали руки й ноги, повалили на землю; чоловіки сіли коло багаття порадитися, що робити з полоненим. Коло нього зосталися тільки жінки й діти. Вони плювали йому в вічі, шпигали кістяними голками й стрілами, видирали волосся з його рудої бороди. Нарешті їм обридло це, й вони, залишивши полоненого, пішли спати, а чоловіки сиділи й радилися. Ніхто не знав, чи випадково біляві люди попали до червоної скелі, чи це розвідники, і через це треба сподіватися нападу білявих людей. Плем’я білявих було велике й дуже, і коли б воно зробило напад на скелю, ледве чи вдалося б одбитися од них, хоч скеля була висока й захищати її було зручно. Вирішили знову допитати полоненого. Ватаг підійшов до нього й спитав:

– Скажи, що робив ти у наших лісах? Коли ти не скажеш, ми вогнем примусимо тебе заговорити!

Полонений засміявся.

– Недаром кажуть старі люди: коли хочеш, щоб тобі не вірили – кажи правду. Адже ж я тобі сказав, чого ми завітали до племені Уру-Уру. Сподівайтеся нас і до себе!