– Ось він забалакав по-іншому! – сказав Ману. Він узяв головешку з багаття й припалив полоненому живіт. Тіло полоненого зашкварчало, в повітрі запахло горілим м’ясом. Полонений тільки нахмурився.

– Ти хоч і здоровий, а дурний. Люди мого племені згодом прийдуть до вас, переб’ють вас усіх, а жінок заберуть!.. І твоя клишонога попаде до нас. Ха, ха!

Ману хотів розтрощити йому голову сокирою, але ватаг спинив його і спитав полоненого:

– Чи багато ваших зараз стежить за нами?

– Скільки треба! – коротко відповів полонений. Видно було, що білявий глузував з своїх ворогів.

– Даремно розпитувати рудого шакала, – сказав чаклун, що ввесь час сидів мовчки й тільки слухав. – Він нічого не скаже. Завтра вранці ми його кинемо зі скелі на каміння, а за його товаришем, що бачив Ману, треба послати погоню. Може, їх було тільки двоє, і вони випадково потрапили до скелі. Треба вбити й другого: тоді біляві люди, не знаючи, де поділися їхні розвідники, не знатимуть і про нас.

Ця річ здалась розумною усім чоловікам, і через це вирішено було, що завтра зранку по слідах другого підуть Ману й Мабора і, коли він один, уб’ють його або приведуть живого до скелі, а полоненого врадили скинути зі скелі, щоб усе плем’я бачило смерть ворога.

Ще місяць не підіймавсь з-за скелі, а вже все плем’я спало по печерах. На площадці блимав вогонь, трохи далі од нього лежав полонений, а коло нього, зігнувшись, сидів вартовий, стежив за полоненим і підкидав, коли треба було, хмизу в багаття. Вартовим коло полоненого був Мабора, молодий парубок, син ватага, що допоміг Ману зв’язати полоненого. Маборі дуже хотілося спати, він цілий день вештався по лісі й заморився, як олень, за яким ганялися вовки. Голова його мимоволі схилялася на коліна, а віки були такі важкі, що він з великим напруженням розплющував їх, щоб вони зовсім не зліпилися. Він тер очі кулаками, щоб не заснути, навіть намагався заспівати якоїсь пісні, але сон брав своє, й голова його раз-у-раз то схилялася до колін, то раптом підіймалася, коли Мабора силою волі примушував себе прокинутися.

– Не спи, дурний, а то втечу! – сказав йому полонений.

– Брешеш! – підводячи голову, відповів Мабора, підвівся, підійшов до полоненого й помацав вузли на руках і ногах.

– Брешеш, не втечеш! – заспокоївшись, знову сказав Мабора і сів недалеко полоненого.

– Покажи мені свою жінку. Чи ти ще не маєш жінки? – звернувся полонений до свого доглядача.

– Мовчи! – крикнув Мабора.

– А може, в тебе є доросла сестра? – знову запитав полонений. – Так ти не турбуйся: їй добре буде жити в нас. Я знаю, вона добре вміє смажити кабанину, а я люблю кабанину.