Тоді Мабора сказав:

– Як хто хоче, а я піду берегом; дійду до постоянки білявих людей і дізнаюсь таки, чого приходили вони до нас.

Він був дуже впертий парубок, і його дратувало те, що полонений обдурив його, утік та ще й, як він думав, навів чари, від яких він ледве не вмер.

Всі здивувалися з сміливости Мабори, але ніхто не схотів іти разом з ним.

– Тоді я сам піду! – сказав Мабора й пішов берегом річки.

– Стривай, і я з тобою! – крикнув йому Каї-Наї. Мабора глянув на нього, але нічого не сказав, і вони скоро зникли за деревами, а Ману з товаришами пішли додому, дивуючи з дурощів Мабори.

Вже стало темно під деревами, а Мабора усе йшов уздовж річки, і за ним плентавсь Каї-Наї. Він дуже втомився і йому хотілося їсти, але він мовчав, боячись, що Мабора прожене його і він зостанеться самотній у лісі. Нарешті й Мабора втомився: сів, вийняв з торби, що висіла у нього на спині, м’ясо й став їсти. У Каї-Наї не було торби з харчами і він, як цуценя, сидів перед Маборою й дивився йому в рот, а слина йому котила так, що він мусів ковтати її щохвилинки. Наївшись, Мабора хотів уже лягати спати, але, глянувши на Каї-Наї, зрозумів, що й той, мабуть, хоче їсти. Тоді він витяг недогризок з торби й кинув його Каї-Наї.

Вночі було холодно, а розпалити багаття Мабора боявся. Каї-Наї протрусивсь усю ніч від холоду, кутаючись у шкіру, що обмотана була в нього круг стегон. А вранці, ледве зійшло сонце, вони знову пішли берегом річки.

– Чого ми йдемо униз по річці? – спитав Каї-Наї. – Може, втікачі попливли проти течії.

– Того, що ти дурний, хлопче!.. – засміявся Мабора. – Коли б вони попливли проти течії, вони б мусіли обов’язково проплисти повз нашу скелю, а там такі пороги, що проти течії не пройдеш човном. Крім того, я знаю, чув від нашого чаклуна, що плем’я білявих людей живе вниз по річці од скелі.

– А далеко від скелі їхня постоянка?

– Ніхто з наших до пуття не знає, де живуть вони. Тільки один наш чаклун, здається, знає, це він і сказав мені, що плем’я білявих прийшло сюди недавно, і живуть вони на березі цієї річки. Тільки я, Мабора, – гордовито додав парубок, – не боюся їх.

Мабора думав, що, позбавившись чар полоненого, йому не страшні ніякі біляві люди. Так сказав йому великий чаклун його племені, племені великого орла.

Каї-Наї з захопленням дивився на Мабору. Який сміливий цей Мабора, він не боїться білявих людей, іде у їхні володіння дізнатися, чого приходили до них ці два втікачі. Каї-Наї в цей час забув, що й він іде туди ж і що втікач їхній має особливі рахунки з ним, Каї-Наї, й не пожартуєш, якщо спіймають його коло свого табору. Але Каї-Наї думав тільки про те, як побачить він свою маму, що була в полоні у цих людей.