Три дні йшли так Мабора та Каї-Наї, і дедалі Мабора ставав обережніший: він боявся випадково зустріти білявих мисливців, бо це не ввіходило в його плани.

Одного ранку, це вже було четвертого дня їхньої мандрівки, вони почули якісь незрозумілі для них звуки, наче хто ухав по річці:

– Ух! Ух!

Вони обережно виглянули з кущів. Перед ними йшли тихі води річки, що була тут значно ширша, ніж коло скелі. Коло другого берега вони побачили човна. На човні сидів білявий рибалка. В руках він тримав якогось дрючка і, держачи його, як списа, кидав у річку. Коли долішній кінець дрючка падав у воду, з неї вилітав той звук, що звернув на себе увагу Каї-Наї та Мабори.

– Ух! Ух! – лунало з річки.

Парубок і хлопець довго дивилися на рибалку й не зрозуміли, що він робить. Плем’я орла й рідне плем’я Каї-Наї були переважно мисливські племена, вони майже не рибалили, і через це їм чудним здавалося те, що робив білявий рибалка. Трохи згодом він витяг свою сітку, повиймав з неї рибу і знову опустив сітку в річку. Тоді тільки Мабора та Каї-Наї зрозуміли, що дрючком своїм рибалка лякав рибу і заганяв її в свою сітку. Такі лови невідомі були Маборі й Каї-Наї; це була для них новина, бо вони у себе били рибу тільки острогою, а коли вона напровесні великими зграями йшла вгору по річці, били з лука лососів, що, вилітаючи з води, перескакували через пороги.

Вибравши рибу, рибалка поплив униз по річці, а берегом, ховаючись поза кущами й деревами, побігли за ним Мабора та Каї-Наї. Річка раптом зробила заворот управо, і коли Мабора та Каї-Наї оббігли коліно річки, перед ними заблищали сині води досить великого лісового озера. Річка впадала в озеро, а недалеко від гирла річки хлопці побачили дещо таке, що, роззявивши роти, застигли на місці: серед озера на вбитих у дно палях, що стирчали досить високо над водою, був зроблений поміст, а на помості рядком стояло зо п’ять десятків будівель, зроблених з дерева. Під дахами висіло багато сушеної риби, а на дрючках сушилися сітки мешканців цього озерного сільця. Синій димок багать, що курілися поміж будівлями, як туман слався над тихими водами озера.

Ці біляві люди дійсно були якимись чарівниками! Печерні мешканці не вірили своїм очам. Спорудити такі, як їм здалося, величезні будівлі, та ще на воді – це було щось нечуване й невидане! Особливо їх вразив вогонь, що горів, очевидячки, просто на помості, і поміст не загорався; це було дійсно якесь чудо!

– Може, дерево не горить через те, що воно вогке? – спитав Каї-Наї.

– Один день вогке, другий день вогке, потім загориться, – відповів Мабора.