Каї-Наї засміявся.

– Я не боюся Дода! – сказав він.

– Що думають робити біляві люди? – раптом почувся голос Мабори, що підповз до них і слухав розмову Каї-Наї з матір’ю.

– Хто це? – злякано запитала жінка.

– Не бійся, мамо. Це Мабора, парубок з червоної скелі. Ми укупі прийшли з ним сюди.

– Що думають робити біляві люди? – знову нетерпляче спитав Мабора. – Що казали Дод та його товариш, коли повернулися додому? Чи думають люди з озера напасти на плем’я орла, чи Дод з товаришами випадково потрапили до нас?

Жінка подивилась на Мабору. Він лежав схований за кущем, і крізь віти чагарника їй були видні тільки очі парубка, що дико горіли від нетерплячки.

– Дод з товаришем випадково потрапили до вас, але вони тепер мають на думці перебити вас, як плем’я Уру-Уру, і забрати у вас жінок.

– Коли?..

– Я не знаю. Але здається, що не скоро.

– Що робила ти, мамо, з жінками і нащо тягала пенька, який риє землю?

Жінка тихо засміялася.

– Я й сама не можу зрозуміти цих людей, нащо вони риють землю. Вони великі чарівники. У них усе не так, як у нас. Той чоловік, що зараз сидить коло багаття, казав, що цим пеньком по весні вони ритимуть землю й кидатимуть у неї зерно.

– Він чаклун?

– О, він великий чаклун. Він ще казав, що з того зерна виросте багато-багато зерна.

– Нащо їм зерно? Принаджувати птахів у сільця?

– Ні, вони самі їстимуть його.

– Зерно? Вони їстимуть зерно?

Багато чудесного й незрозумілого бачив Мабора у цих чаклунів, що жили на воді серед озера, але те, що почув він зараз, вразило його, м’ясоїда й печерного мешканця, більше за все. Їсти зерно! Хіба їм замало риби в річці й озері та звірів у лісі?

– Вони роблять з зерна ось що, – сказала жінка й дала Маборі кусок чорного твердого, з золою коржа.