Мабора відкусив трохи коржа, пожував і з огидою виплюнув. Після цього чарівники з озера не стали вже цікавити парубка: він зневажав їх.

– Вони їдять зерно! Тільки подумати: вони їдять зерно!

– Я іду додому! – сказав він. – Коли хочеш, жінко, ходім до нас.

– Я не можу йти з вами, бо тоді вони взнають, що ви були тут, і доженуть вас.

– Не доженуть, – упевнено сказав Мабора.

– Ні, доженуть. Вони нацькують своїх собак і пустять їх по сліду.

Їй сором було признатися, що вона стала вже за жінку тому чоловікові, що свердлив дірки, і їй зовсім не хотілося йти до червоної скелі. З другого боку їй хотілося, щоб Каї-Наї був коло неї.

– Зоставайся, синку, зі мною… – якось мляво сказала вона.

– Я не піду до них. Вони вбили мого батька. Я помщуся за батька, – злісно відповів Каї-Наї. – Ходім, мамо, з нами!

– Я не можу. Я слаба. Я не дійду до червоної скелі.

– Ходім, Каї-Наї! – сказав Мабора. – Твоя мати покуштувала вже страви білявих і не піде до нас.

– Ходім, мамо! – знову сказав Каї-Наї.

Жінка мовчала. Хлопець повернувся і поповз у траві.

Мабора хотів зараз таки іти додому, але раптом у голові його заворушилася несподівана думка: треба якось помститися, щоб біляві – ці чарівники й зерноїди довго пам’ятали людей з червоної скелі! Він знає, як помститися! Він спалить ліс, що порубаний лежав на березі коло селища, і знищить всю велику роботу, що її зробили мешканці водяного селища, рубаючи дерева. Йому хотілося підпалити селище, але він знав, що це не можливо.

Очі Каї-Наї заблищали радісним вогником, коли Мабора поділився з ним своїми думками.

– Велике багаття зоставимо цим зерноїдам! – радісно сказав він.

Парубок і хлопець заховалися в гущавині лісу й нетерпляче чекали ночі, щоб здійснити свої мрії. Коли сіло сонце, вони знову підкралися до табору зерноїдів. На березі був великий шум і гомін. Майже все селище зібралося тут. Наметів і риби, що порозвішувана була на дрючках, вже не було, а серед порожнього тепер місця, де стояли намети, зерноїди розпалювали велике багаття. Мабора та Каї-Наї, як білки сидячи на дереві, намагалися зрозуміти, що вигадали ще і що робитимуть ці кляті зерноїди. Але те, що побачили вони, так збентежило і вразило їх, що вони довго сиділи мовчки, не вірячи своїм очам.

Коли багаття запалало, до нього підбігло чоловіка двадцять хлопців і парубків; вони повихоплювали головешки з багаття й, розбігшись по березі, підпалили зрубаний й повалений купами ліс!..

Вони самі зробили те, чим хотів помститися їм Мабора!

Парубок з хлопцем бігли лісом, а позад них на березі тріщав і горів порубаний ліс. Зерноїди спалили його, щоб на тому місці посіяти своє нікчемне зерно.