Найжахливіше те, що здається, наче в тебе безповоротно відібрали та вкрали якусь частину. Тепер, у випадку з Джуліан, я зрозумів це — спочатку неясно, а потім щораз чіткіше. Річ була не лише в тім, що я нестямно бажав того, чого не міг мати. Це ще супроводжувалося тупим і грубим стражданням. Я був приречений бути з нею, навіть якщо вона відкидала мене, хай яким довгим і повільним було б її відчуження, хай як довго воно тривало. Усе одно спокуса бігтиме за нею назирці. Вона без кінця віддаватиметься іншим, тягнучи мене за собою. Я, наче безсоромний кволий домовик, сидітиму в кутках спалень, де вона цілуватиметься й кохатиметься. Вона знатиметься з моїми ворогами, обожнюватиме тих, хто глузував із мене, питиме з уст чужинців презирство до мене. І весь цей час моя невидима душа подорожуватиме за нею й беззвучно плакатиме від болю. Я досяг такого виміру страждання, який отруїть і зруйнує моє буття, наскільки я можу судити, до останнього дня.

Коли ти кохаєш, думка про те, що можна видужати від закоханості, здається (утім, так здається мені) неприйнятною. До того ж не завжди всі одужують. Звісно ж, така заспокійлива банальщина тоді не могла навіть миті проіснувати в моїй запаленій свідомості. Як я вже казав раніше, я знав, що абсолютно приречений. Для мене взагалі не існувало розради, жодного промінчика світла. Проте зараз варто пригадати думку, яка сяйнула пізніше. Зараз, безумовно, і мова не йшла про те, щоб щось писати, щоб «сублімувати» все це (сміховинний вислів). Але залишалося відчуття, що така моя доля, що це… витівки… тієї ж вищої сили. Але, навіть звиваючись під списом, що простромив твою печінку, якщо ти пришпилений тією силою — ти перебуваєш на своєму місці.

Повернімося до менш заплутаних речей: незабаром я таки вирішив, що не можу «втекти». Я не міг податися за місто. Я мусив знову побачити Джуліан, мусив пережити ці жахливі дні та дочекатися побачення в Ковент-Ґардені. Звичайно, я хотів зателефонувати й попросити про зустріч. Але якимось чином мені вдалося здолати цю спокусу. Я не дозволю своєму життю виродитися до божевілля. Краще залишитися з ним наодинці та страждати, ніж занурити все в якийсь хаос, що волає. Моїм єдиним завданням була тиша, нехай навіть тепер геть інша та вкрай невтішна.

Той ранок, який я більше не намагатимусь описувати (лише скажу, що телефонував Гартборн і я одразу поклав слухавку), був у самому розпалі, коли прийшов Френсіс Марло.

Я повернувся до вітальні, а він рушив назирці, уже здивовано витріщившись на мене. Я сів і, важко дихаючи, став терти очі й чоло.