— Розірвіть його й тікайте. Поїдьте до Іспанії чи ще кудись.

— Не можу. Я побачуся з нею наступної середи. Ми йдемо до опери. О Господи.

— Гадаю, якщо ви хочете страждати, це ваші справи, — сказав Френсіс, знову наливаючи собі віскі, — але якщо ви хочете втекти, я б на вашому місці відкрився їй. Послабили б напругу, і все пішло б як завжди. Це допомагає зціленню. А від таємних роздумів стає ще гірше. Напишіть їй листа. Ви ж письменник, і вам подобається писати.

— Її знудить від нього.

— Ви можете лише легенько натякнути…

— У мовчанні є гідність і сила.

— Мовчанні? — перепитав Френсіс. — Ви вже його порушили.

Підказувало щось мені[88]. Це була правда.

— Звісно ж, я нікому не розповім, — запевнив Френсіс. — Але чому, зрештою, ви розповіли мені? Ви не збиралися та згодом жалкуватимете. Можливо, зненавидите мене за це. Але, якщо зможете, прошу, не робіть цього. Ви розповіли мені, бо як не свій, не змогли впоратися з нервами. З тієї ж причини рано чи пізно розповісте їй.

— Ніколи.

— Не потрібно все ускладнювати. І навряд чи її знудить від вашого листа, вона, швидше, просто посміється.

— Посміється?

— Молоді не в змозі серйозно сприймати почуття таких стариганів, як ми. Це навіть зворушить її та видасться безглуздою пристрастю. Вона буде вдоволена й зачарована. Ви покращите їй настрій на цілий день.

— Ох, ідіть собі, — сказав я, — ідіть.

— Бреде, ви гніваєтеся на мене. Не гнівайтесь, я ж не винен, що ви мені розповіли.

— Ідіть геть!

— Бреде, як щодо Прісцилли?

— Робіть усе, що вам здасться доречним. Я дозволяю вам вирішувати.

— Ви не прийдете побачитися з нею?