— У Джуліан Баффін.

Я не збирався казати йому. Те, що таки сказав, нагадувало Прісциллу. Я так само жалів себе. І так само відчував, наче мене розчавили до того стану, що все байдуже.

Френсіс відреагував прохолодно. Гадаю, так і треба.

— Ох. Вам дуже зле, я маю на увазі через вашу хворобу?

— Так.

— Ви розповіли їй?

— Не будьте дурником, — заперечив я. — Мені п’ятдесят вісім. Їй двадцять.

— Не думаю, що це вирішальний факт, — зауважив Френсіс. — Кохання не зважає на вік, це всім відомо. Можна мені ще трохи віскі?

— Ви не розумієте, — не погоджувався я. — Я не можу… виявляти такі… почуття… перед цією… юною дівчиною. Це налякає її. І, як я передбачаю… ніякі такі стосунки з нею не можливі…

— Не розумію чому, — сказав Френсіс. — Але чи хороша це ідея — інше питання.

— Не кажіть такого… Це питання моралі та… узагалі всього. Вона просто не може відчувати… до мене… майже старигана… Їй буде огидно… вона просто не захоче мене більше бачити.

— Занадто багато припущень. Щодо моралі, можливо, ваша правда, хоча я не певен. Усе стало зовсім інакшим, особливо в наш час. Але чи задовольнитеся ви таким продовженням і чи зустрічатиметеся з нею, тримаючи язик за зубами?

— Ні, безумовно, ні.

— Тоді гаразд. Перепрошую, що я говорю так, на хлопський розум. Може, вам краще вийти з гри.

— Вочевидь, ви ніколи не закохувалися.

— Насправді закохувався. Навіть страшенно. І… завжди… безнадійно… я ніколи не знав взаємності. Можете не казати мені…

— Я не можу вийти з гри, щойно розпочавши її. Не знаю, що робити. Мені здається, я втрачаю глузд, наче потрапив у сильце.