Я занесу вам цього листа, але не намагатимусь одразу побачитися з вами. Проте мені хотілося б поговорити з вами незабаром — сьогодні по обіді або завтра. Ви, звичайно, навідаєте Прісциллу, і ми могли б зустрітися там. Відкладати вашу з Рейчел розмову до нашої зустрічі немає потреби. Що швидше ви поговорите, то краще. Але я хочу побачитися з вами, перш ніж ви залишитеся наодинці з Крістіан. Господи, чи має все це сенс? Я благаю вас, тож ваше марнославство мусить бути потішене. Нарешті ваша взяла. Прошу, допоможіть мені. Заради нашої дружби.

Арнольд.

Р. S. Якщо через усе це ви відчуваєте огиду, заради Бога, будьте люб’язні й не допікайте мене цим. Може, мої слова й здаються розсудливими, та насправді я почуваюся страшенно занепокоєним і схибленим. Мені так не хочеться завдати Рейчел болю. І прошу, не біжіть одразу до Крістіан і не засмучуйте її тепер, коли щось лише заясніло. І не зустрічайтеся з Рейчел, якщо не зможете поговорити з нею спокійно, як я просив. Пробачте, пробачте.

Це дивакувате послання я отримав наступного ранку. Ще нещодавно воно збурило б у мені цілий вихор сильних емоцій. Проте кохання так притупляє цікавість до зовнішнього світу, що я читав цього листа з тим самим інтересом, що й рахунок із пральні. Я прочитав його від початку до кінця, а потім відклав і забув. Єдине, що змінилося, — тепер я не міг навідати Прісциллу. Тому пішов до квіткарні й залишив там чек, щоб вони щодня надсилали їй букети.

Не намагатимусь описати, як пережив кілька наступних днів. На такий розпач можна лише натякнути. Я сидів і витріщався на уламки самого себе. Водночас наближалася середа, і збудження зростало жахливим крещендо, і сама лише ідея побути з нею породжувала похмуру радість — демонічну версію радості, яку я відчував на Поштовій вежі. Тоді я ще був невинним. А тепер водночас почувався винуватим і приреченим. І — щоправда, це стосувалося лише мене самого — надзвичайно розлюченим, грубим і жорстоким… Менше з тим: знову бути з нею. У середу.

Безумовно, я підіймав слухавку: а що, як телефонує вона? Кожен дзвінок телефона пронизував електричним струмом. Телефонувала Крістіан. Телефонував Арнольд. Я одразу клав слухавку. Хай думають, що хочуть. Приходили Арнольд і Френсіс та дзвонили у двері, але я бачив їх крізь матове скло дверей і не пускав. Не знаю, чи бачили вони мене, — мені було байдуже. Френсіс залишив записку, у якій розповідав, що Прісциллу лікують електрошоком і, схоже, вона почувається краще. Навідувалася Рейчел, але я заховався. Пізніше вона телефонувала, так і не давши ради емоціям, я відповів коротко й пообіцяв зателефонувати пізніше. Так я коротав час. Кілька разів я брався за листи до Джуліан. «Люба моя Джуліан, нещодавно я встряв у найжахливішу халепу й відчуваю, що мушу звіритися тобі». «Дорога Джуліан, мені шкода, але я мушу поїхати з Лондона й не зможу супроводжувати тебе до опери в середу». «Найдорогоцінніша моя Джуліан, я кохаю тебе, я страждаю, люба моя». Звісно ж, я розірвав їх усі; писав лише для самовираження. Нарешті, коли в пригніченому стані минули століття, настала середа.