* * *

Джуліан узяла мене за руку. Я не намагався взяти за руку її, а вона схопила мою й судомно стисла, імовірно несвідомо, просто від збудження. Щойно ввійшовши з вечірніх сутінків, ми прокладали собі шлях серед гучного натовпу людей у блискучо освітленому фойє Королівської опери. Джуліан була вбрана в досить довгу шовкову червону сукню, прикрашену візерунком із синіх тюльпанів у стилі art nouveau[90]. Волосся, яке вона нишком ретельно розчісувала, коли я помітив її, незвично скидалося на шолом — воно м’яко сяяло, наче довгі, дещо тьмяні смуги плаского металу. Обличчя Джуліан було незосередженим, грайливо неуважним і сяяло задоволеною посмішкою. Я відчув моторошно-чарівну муку бажання, наче мене від паху до горла розітнули кинджалом. А ще я почувався наляканим. Я боюся натовпів. Ми зайшли до зали — тепер Джуліан уже тягла мене за собою — і знайшли свої місця посередині партеру. Люди підвелися, щоб пропустити нас. Я ненавиджу це. Ненавиджу театри. Лунало чітке приглушене дзижчання розмов, самовдоволене базікання цивілізованої публіки в передчутті «видовища»: легковажна балаканина марнославних людей. А на тлі вже чулися винятково грізні звуки — налаштовувався оркестр.

Як я ставлюся до музики — інше питання. Правду кажучи, я не позбавлений музичного слуху, хоча краще було б не мати його. Музика може зворушити мене, може збентежити, може терзати. Вона зачіпала мене, наче лиховісне бурмотіння майже зрозумілою мовою, жахливе бурмотіння, коли ти підозрюєш, що бурмочуть щось про тебе. У молодшому віці я навіть навмисно слухав музику, приголомшуючи себе плутаниною емоцій і гадаючи, наче дістаю визначні враження. Справжня насолода від мистецтва — холодний вогонь. Не хочу заперечувати, що існують люди — хоча насправді їх значно менше, ніж можна очікувати після розмов із доморослими експертами, — які дістають чисте й математично обґрунтоване задоволення від цієї мішанини звуків. Усе, що я можу сказати: «музика» для мене — лише можливість дати волю власній фантазії, стрімкий потік гарячих заплутаних емоцій, уся гидота моєї душі, яку можна почути.

Джуліан відпустила мою руку, але тепер сиділа, трохи нахилившись до мене, так, що вся її права рука, від плеча до ліктя, легенько торкалася моєї лівої. Я весь закляк, одержимий цим дотиком. Водночас я дуже обережно підсунув свій лівий черевик до її правого так, щоб вони торкнулися одне одного, але її ступня не відчула жодного тиску. Так таємно посилають слугу, щоб підкупив служницю коханої. Я задихався й надзвичайно коротко та, сподіваюся, нечутно ковтав повітря. Оркестр і далі видавав безладне голосіння божевільних птахів. На тому місці, де мав бути шлунок, я відчував велетенську, завбільшки з оперний театр, порожнину, розірвану посередині чималим рубцем бажання. Я зіщулився від незрозумілого страху — фізичного чи душевного, — і з’явилося передчуття, наче незабаром я вже не контролюватиму себе, а кричатиму, знепритомнію або мене знудить. Плечем я відчував блаженний, легкий і водночас упевнений дотик руки Джуліан. Відчував чистий і гострий запах її шовкової сукні. Обережно, обережно, наче йшлося про шкаралупку яйця, я торкався її черевика.