М’яка какофонія червоно-золотистої зали хитнулася в мене перед очима й легенько закрутилася, наче у творах Блейка[91]: перетворилася на велетенську різнокольорову кулю, схожу на гігантську різдвяну прикрасу, на блискучу сяйну щебетливу сферу приглушеного рожевого світла, де в імлі висіли ми з Джуліан, і крутилися, і торкалися одне одного легко й непритомно, мов випадковий дотик пір’їнки. Десь угорі над нами мерехтіло зірками яскраве блакитне небо, а навколо нас напівоголені жінки підіймали вгору червоні смолоскипи. Моя рука палала у вогні, моя нога палала у вогні, моє коліно тремтіло від напруження, намагаючись не рухатись. Я опинився в золотаво-багряних джунглях, наповнених балачками мавп і щебетанням пташок. Ятаган солодких звуків розітнув повітря та вп’явся в червоний рубець, обернувшись на біль. Я сам був тим кинджалом страждання й сам був тим болем. Я опинився на арені, навколо якої вишкірялися й кивали тисячі облич, і мене присудили вбити чистим звуком. Мене вб’ють пташиним щебетом і поховають в оксамитовій ямі. Мене вкриють позолотою, а потім із мене здеруть шкіру.

— Бредлі, що сталося?

— Нічого.

— Ви не слухали.

— А ти щось казала?

— Я питала, чи знаєте ви сюжет.

— Який сюжет?

— «Кавалера троянди».

— Звичайно ж, не знаю.

— Тоді швиденько читайте програмку…

— Ні, краще ти мені розкажи.

— Ох, гаразд, насправді він дуже простий. Тут ідеться про юнака, Октавіана, його любить Маршальша, і вони коханці; от лише вона значно старша за нього й боїться втратити його, коли він закохається в когось свого віку…

— Скільки їм років?

— Ох, гадаю, йому близько двадцяти, а їй десь тридцять.

— Тридцять?

— Так, мені так здається, коротше, досить стара, і вона розуміє, що він ставиться до неї, як до матері, і що між ними не може бути ніяких тривалих стосунків. Усе починається з того, що вони лежать у ліжку, і вона дуже щаслива, бо Октавіан із нею, і дуже нещасна, бо точно знає, що втратить його і…

— Достатньо.

— Хіба ви не хочете знати, що станеться потім?

— Ні.