Цієї ж миті затріскотіли оплески, що наростали гуркітливим крещендо, — нещадний шурхіт висхлого моря, легеньке поклацування безлічі кісток у поривах вітру.

Зірки згасли, сяйво червоних смолоскипів послабшало, і, коли диригент скинув у повітря паличку, повільно запало моторошне мовчання. Тиша. Темрява. Потім порив вітру та шквал солодкого болю, що пульсує, вирвався на волю й протнув собою темряву. Я заплющив очі та схилив перед болем голову. Чи вдасться мені перетворити всі ці сторонні солодкі потоки на ріки чистого кохання? Чи вони якось занапастять мене, задушать, розчленують, збезчестять? Минуло кілька миттєвостей, і я майже одразу відчув раптове полегшення, і сльози вільно потекли з очей. Дар сліз, що я колись дістав, а потім знову втратив, мов благословення, повернувся до мене. Я плакав із незбагненною легкістю, повільно розслабляючи руку й ногу. Напевно, рясно виплакавши свої турботи, мені вдасться пережити їх. Я не слухав музики, я піддався їй, і вся туга мого серця механічно полилася з очей і просочила мою камізельку; а я тим часом так легко завис у повітрі разом із Джуліан, ми змахували крильми й ширяли в темній порожнечі, яку протинали вогняні спалахи, мов двійко яструбів, мов двійко янголів. Я обдумував лише, як довго зможу плакати мовчки й чи не заридаю вголос.

Завіса раптом злетіла геть, і нашим поглядам відкрилося величезне подвійне ліжко в печері з криваво-червоних зібганих портьєр. На мить це втішило мене, нагадавши «Сон святої Урсули» Карпаччо[92]. Я навіть пробурмотів собі під ніс, мов заклинання-оберіг: «Карпаччо». Але це охолоджувальне порівняння незабаром зникло, і навіть Карпаччо не зміг мене врятувати від того, що сталося потім. Не на ліжку, а на подушках неподалік від авансцени в тісних обіймах сплелося двійко дівчат. (Я принаймні гадаю, що одна з них грала юнака.) Вони заспівали.

Спів жіночих голосів — один із найгіркіше-солодких звуків на світі, він найбільше проймає по-людськи, це найзначніший і водночас найбеззмістовніший з усіх звуків; а дует гірший за соло більш ніж удвічі. (Мабуть, найгірші в цьому розумінні голоси хлопчиків, але я не певен.) Дві жінки розмовляли чистими звуками, їхні голоси кружляли, відповідали одне одному, спліталися, створюючи тремку срібну клітку, солодку аж до непристойності. Я не знав, якою мовою вони співають, та й розібрати слова було неможливо, але в словах не було потреби: не слова, а найцінніші дзвінкі монети людської мови розплавилися й перетворилися на чистісіньку пісню, на щось підло й майже згубно розкішне. Поза всілякими сумнівами, вона оплакує неминучу втрату молодого коханця. Милий хлопчик заперечує, але серце його — вільне. І все це змінилося соковитою зливою й водоспадом солодкої муки, що краяла серце. О Господи, це було нестерпно!