Я помітив, що біля мене хтось стоїть.

— Як ви почуваєтеся, Бредлі? — запитала Джуліан.

Я рушив геть від неї, незграбно намацав носовичок і ретельно витер рота, намагаючись прополоскати його всередині слиною.

Ішов уздовж коридору, що складався із самих лише кліток. Я був у в’язниці, у концентраційному таборі. Там була стіна з прозорих мішків, повних вогняно-червоної моркви. Морквини дивилися на мене, мов глузливі пики, мов мавпячі зади. Я обережно та розмірено дихав і прислухався до свого шлунка, погладжуючи його обома руками. Потім повернув до освітленої галереї та знову проекзаменував шлунок смородом гнилого салату-латуку. Простував далі, переймаючись власним диханням. Лише зараз я відчув порожнечу й слабкість. Відчув, що опинився на краю світу, наче олень, який, не в змозі бігти далі, повертається та схиляє голову перед хортами. Відчув себе Актеоном, проклятим, загнаним і роздертим на шматки[94].

Джуліан ішла за мною назирці. Я чув негучну чечітку підборів на липкому хіднику, і все моє тіло осягало її присутність позаду.

— Бредлі, хочете кави? Он там є намет.

— Ні.

— Може, посидимо десь?

— Немає де сісти.

Ми пройшли між двома вантажівками з молочно-білими коробками темних вишень і вийшли під голе небо. Темнішало, ліхтарі вихоплювали огрядні, по-військовому елегантні обриси овочевого ринку, що скидався на склад боєприпасів, убогі казарми вісімнадцятого століття; о цій порі тут було тихо й безрадісно, як у монастирі. Навпроти нас з’явився просторий занедбаний і захаращений візками східний портик церкви, спроектованої Ініґо Джонсом[95], а на другому його кінці тулився намет, запропонований Джуліан. Слабке й мінливе ліхтарне світло, що саме здавалося брудним, вихоплювало товсті колони, кількох працівників базару, які відпочивали, велетенську купу овочевих решток і поламані картонні коробки. Усе це скидалося на невеличке розбите італійське містечко, зображене Хоґартом[96].

Джуліан усілася на базу однієї з колон у темному кінці портика, я вмостився поруч, настільки, наскільки дозволила опуклість колони. Під ногами, під сідницями, за спиною я відчував густу багнюку й бруд Лондона. У конусі тьмяного світла я побачив, як задерлася сукня Джуліан, побачив її димчасто-сині колготки, з-під яких просвічувалася плоть, її черевики, теж сині, до яких я так обачно притискався своїм черевиком.

— Бідолашний Бредлі, — озвалася дівчина.

— Мені шкода.

— Це сталося через музику?

— Ні, через тебе. Вибач.

Ми помовчали, здавалося, цілу вічність. Я зітхнув, обіперся на колону й відчув, як кілька сльозин, які проґавили свій вихід на сцену, тихо, лагідно й повільно забриніли на очах і пролилися. Я роздивлявся сині черевики Джуліан.