— Як «через мене»? — запитала врешті дівчина.

— Я страшенно закоханий у тебе. Але, будь ласка, не переймайся цим.

Джуліан присвиснула. Ні, вона видала не зовсім цей звук. Просто задумливо й розважливо видихнула повітря.

Трохи помовчавши, вона сказала:

— Я десь так і думала.

— Звідки, дідько візьми, ти могла знати? — сказав я, потер обличчя та притис губи до мокрої долоні.

— Я зрозуміла з того, як ви мене поцілували минулого тижня.

— Ох, і справді. Ну, мені шкода. Гадаю, зараз мені краще піти додому. Завтра я поїду з Лондона. Мені дуже прикро, що зіпсував тобі вечір. Сподіваюся, ти пробачиш мою свинську поведінку. Гадаю, ти не забруднила свою чарівну сукню. На добраніч.

Я й справді звівся на рівні. Відчув себе порожнім, легким і здатним пересуватися. Спочатку плоть, потім дух. Я був рушив у бік Генрієтта-стрит.

Джуліан заступила мені дорогу. Я бачив її дуже напружене та ясне обличчя — маску пташки, маску лисиці.

— Бредлі, не йдіть. Ходіть сюди й сядьте знову ще на хвилинку. — Вона поклала долоню на мою руку.

Я відхилився.

— Це не гра для маленьких дівчаток, — сказав я їй.

Ми дивилися в обличчя одне одному.

— Повертайтеся. Прошу.

Я повернувся, знову сів і затулив лице рукою. Потім відчув, що Джуліан намагається протиснутися крізь мою зігнуту руку. Я знову відштовхнув її. Відчув таку рішучість і лють, наче тієї миті ненавидів її та міг навіть убити.

— Бредлі, не… будьте таким… Прошу, поговоріть зі мною.

— Не торкайся мене, — попередив я.

— Гаразд, не буду. Але, будь ласка, поговорімо.

— Немає про що говорити. Я й так учинив те, чого заприсягся собі ніколи не чинити: розповів тобі про свій стан. Мені не слід перебільшувати, гадаю, ти й сама вже збагнула, що все це надзвичайно серйозно. Завтра я зроблю те, що мав зробити ще раніше, — поїду геть. І я не збираюся тішити твоє дівоче марнославство, демонструючи свої почуття.