— Бредлі, послухайте, послухайте-но. Я не вмію пояснювати чи сперечатися, але… Розумієте, ви не можете просто вивалити все це на мене та втекти. Так нечесно. Ви мусите це розуміти.

— Де я, а де чесність, — заперечив. — Я лише хочу вижити. Упевнений, тебе напосідає допитливість, і ти природно намагатимешся задовольнити її. Мабуть, навіть увічливість підказує, що не варто бути таким різким. Але, слово честі, мені начхати на твої почуття й таке інше. Це, напевно, мій найгірший учинок. Та справу зроблено, і немає сенсу затягувати з розтином, хай би яке задоволення ти від цього діставала.

— Ви не хочете розповісти мені про своє кохання?

Запитання вражало своєю простотою. Відповідь була очевидною:

— Ні. Усе вже зіпсовано. Я незліченну кількість разів уявляв, як звірюся тобі, але все це — лише фантазії. У реальному світі я не можу розповісти тобі про кохання. Реальний світ відкидає таку можливість. Вона не злочинна, просто сміховинна. Я почуваюся холодним і… стриманим. Чого ти хочеш? Почути, як я оспівую твої очі?

— Хіба, коли говориш про кохання… воно одразу… закінчується?

— Ні. Але це не… це не… це більше не має слів… це лише те, що я мушу забрати із собою й жити з ним. Поки я тобі нічого не сказав, я міг безкінечно уявляти, як звіряюся тобі. А тепер… мені відрізали язика.

— Я… Бредлі, не йдіть… я мушу… ох, допоможіть-но мені… знайти правильні слова… Це важливо… І це стосується мене… А ви говорите так, наче, крім вас, тут нікого немає.

— Крім мене, тут нікого немає, — погодився я. — Ти — лише персонаж моїх мрій.

— Це неправда. Я жива. Я чую ваші слова. Я можу страждати.

— Страждати? Ти? — Засміявшись, я підвівся та знову рушив геть.

Цього разу, перш ніж мені вдалося ступити кілька кроків, Джуліан спромоглася, не підводячись, упіймати мою руку своїми двома. Я подивився згори на її обличчя. Хотів витягти руку з її долонь, але десь між мозком і рукою наказ загубився. Я стояв і дивився в її наполегливе обличчя, що тепер здавалося жорсткішим і старшим. Вона пильно розглядала мене, не ніжно, але напружено насупившись: очі звузилися до вузьких запитальних прямокутників, вуста трохи розтулилися, ніс зморщився, наче з ледь помітним гидливим ваганням. Вона озвалася:

— Сядьте, будь ласка.

Я сів, і вона відпустила мою руку.

Ми дивилися одне на одного.

— Бредлі, ви не можете піти.

— Скидається на те. Тобі відомо, що ти дуже груба юна леді?

— Це не грубість. Це дещо, що я мушу зрозуміти. Ви кажете, що думаєте лише про себе. Гаразд. Я думаю лише про себе. Хоча ви це почали. Але тепер не можете просто припинити, коли вам заманеться. Тепер я повноцінний партнер у грі.