— Овечий, так.

— Заберімо його із собою.

— Он уже скільки камінців і мушель, які теж треба забрати.

— Ну, ми можемо під’їхати сюди машиною, чи ні?

— Думаю, можемо. Знову цей крик. Як ти казала, хто це?

— Кульон. Він кричить своє ім’я. Ох, Бредлі, подивись на цей чарівний шматочок дерева, що з ним зробило море; тепер він схожий на китайський ієрогліф.

— Його ми теж заберемо?

— Обов’язково!

Я взяв квадратний шматочок деревини — морська вода так розгладила всі його зморшки, що він став скидатися на точну замальовку старечого обличчя, замальовку, яку досить абстрактно зобразив у своєму альбомі якийсь італійський художник, можливо, Леонардо. Я взяв овечий череп. Йому бракувало зубів, усе інше було на місці — мабуть, довгенько пролежав у морі. У ньому не було нічого гострого. Море згладжувало, пестило та шліфувало його, аж поки не перетворило на щось більш схоже на витвір мистецтва чи виріб зі слонової кістки, аніж на природні рештки. Кістка була щільна й гладенька на дотик, нагріта сонцем, кольору густої сметани, кольору плечей Джуліан.

Щоправда, плечі Джуліан уже змінили колір на розпечений і запалений червонясто-коричневий. Було пополудні наступного дня. Мої вчорашні роздуми різко перервалися сном, майже так само несподіваним, як той, що зморив Джуліан. Сон накинувся на мене, мов ягуар, що стрибає з дерева. Я наполовину роздягнувся й задумався, у що вбратися, щоб пасувати до Джуліан, і чи вбиратися взагалі, аж тут настав ранок, у кімнату зазирнуло сонце, а я лежав під ковдрами в сорочці, трусах і шкарпетках. Я одразу зрозумів, де перебуваю. На мене тієї ж миті накотив страх через відсутність Джуліан, але він негайно відступив, щойно я почув, як вона співає в кухні. Потім я відчув роздратування через те, що спав перед нею в такому, позбавленому власної гідності вигляді. Сорочка та шкарпетки — найнепривабливіше deshabillé[114]. Я сам укрився чи вона накрила мене? Мені видалося надзвичайним, обурливим і кумедним, що ми з коханою спали цілу ніч поруч, настільки одурманені сном, що навіть не знали одне про одного. О, прекрасна, прекрасна ніч!

— Бредлі, ти вже прокинувся? Чай, кава, молоко, цукор? Як мало мені відомо про тебе.

— Точно. Чай, молоко, цукор. Ти не бачила моїх шкарпеток?

— Я обожнюю твої шкарпетки. Ми просто зараз підемо до моря.

Так ми і вчинили. Улаштували сніданок-пікнік із чаєм з молоком, хлібом, маслом і джемом на пласкому камінні пляжу, неподалік від місця, де море, значно лагідніше, ніж учора вночі, торкалося непорочного краю землі; воно саме створило свою цнотливу дружину й невід’ємну частину, відступаючи, щоб вдихнути, і повертаючись, щоб доторкнутися. Позаду нас простяглися причесані вітром піщані дюни, жовті арки високого очерету й блакитне, кольору очей Джуліан, небо. Перед нами розкинулося спокійне холодне англійське море; воно виблискувало діамантами й залишалося темним навіть під сонцем.