Після чаю ми поїхали до величної церкви й потинялися в її кістлявій порожнечі. Кілька стільців на просторій кам’яній підлозі свідчили, що громада тут не така вже й велика. Тут не було вітражів, лише гігантські видовжені вікна, крізь які сонце кидало проміння на бліде, укрите пилюкою каміння підлоги й залишало в затінку потерті, кількасотрічної давнини requiescats[115]. Церква на рівнині наче була зруйнованим кораблем, чи ковчегом, або, можливо, скелетом велетенської тварини, під чиїми гігантськими ребрами рухаються з побожним страхом і жалем. Не кажучи жодного слова, ми тихо ступали глухими кроками й нишпорили, розділені, та все ж поєднані; зупинялися й крізь косі промені світла, у яких кружляла пилюка, глипали одне на одного, обіпершись на колони чи на товсту стіну, і її холодне вологе каміння було схоже на дотик смерті чи істини.

Ми їхали назад під небом, помережаним коричневими хмарами з довгими прошарками зеленого й помаранчевого світла, і я почувався піднесено, порожньо й цнотливо та водночас паленів від бажання й мимовільно розмірковував, що буде далі. Джуліан щебетала, а я прочитав їй коротеньку лекцію з архітектури англійських церков. Потім вона оголосила, що хоче купатися, і ми поїхали до дюн та побігли до моря; виявилося, що вона вбрала під сукню купальник, — тож одразу кинулася в море та вже незабаром плюскалася та дражнила мене. (Я не вмію плавати.) Утім, гадаю, вода була надзвичайно холодною, бо Джуліан досить швидко вилізла на берег.

Тим часом я сидів на гребні візерунчастого каменя над водою, тримав пруг її скинутої сукні та, поки сам не помітив, що роблю, свідомо не розслабився, судомно стискав його в руках. Я не думав, що Джуліан умисно відкладає мить, коли ми кохатимемося, або сумнівається, чи варто віддаватися мені. Я також не думав, що вона хоче, щоб я примусив її. Я сповна віддався її інстинкту і її темпу життя. Мить, про яку я мріяв і якої боявся, настане у свій час, і час цей — сьогодні вночі.

* * *

Абсолютне жадання одного людського тіла іншим і байдужість до його замінників — одна з найвеличніших таємниць життя. Я чув, що існують люди, які просто хочуть «жінку» або «чоловіка». Осягнути такі любовні історії я не в змозі, і вони мене не стосуються. Я нечасто безмежно хотів інше людське створіння, а отже, узагалі нечасто хотів інше людське створіння. Триматися за ручки й цілуватися непогано для дружби, але не в моєму стилі. Проте тієї тремкої цілковитої відданості іншій людині, яку я пережив, коли сидів на ліжку-дивані та чекав на Джуліан, я не відчував ніколи раніше; хоча розум мій знав, що колись я був закоханий у Крістіан. І був іще один випадок, про який я тут не розповідатиму.