У нас було чимало щасливих митей. Але той перший сніданок біля моря володів простотою та глибиною, з якими ніщо не зрівняється. Навіть сподівання не турбували його. Це був досконалий зв’язок і відпочинок — така радість, яка з’являється, коли твоя власна душа і душа твоєї коханої сплітаються із зовнішнім світом, що наша планета вряди-годи стає місцем, де справді можуть бути каміння, жмутики трави, прозора вода і тихий шепіт вітру. Це, напевно, був другий бік диптиха вчорашньої ночі, коли в сутінках я побачив, як нерухомо лежить Джуліан на узбіччі дороги. Але вони не були по-справжньому пов’язані, як не пов’язуються ні з чим хвилини безхмарної радості. А людське життя, якому випали такі моменти, безсумнівно, торкнулося тремтливим пальцем найвидатнішого задуму природи.

Ми йшли назад, минаючи верхівки дюн, несучи із собою камінці та шматочки дерева, які викинуло море, — їх уже було забагато, щоб принести з однієї експедиції, — і бачили вглибині непримітний, але вже знайомий кубик нашого дому з червоної цегли, зруйновану ферму позаду нього й далі — рівнину збляклого жовтувато-зеленого кольору під неосяжним небом, помережаним крихітними ріжкáми білих із позолотою хмаринок. Десь далеко, позаду затіненої ділянки, сонце кидало проміння на довгу сіру затильну стіну й високу вежу величної церкви. Ми склали наші трофеї купкою біля підніжжя дюни — Джуліан наполягла на тому, щоб присипати все піском: а що, як хтось захоче їх украсти (це була радше надмірна обачність, бо, крім нас, там не було нікого), — і рушили вздовж велетенського, викладеного пласким, обкоченим морем камінням внутрішнього двору, що відділяв нас від будинку. Тут рясно росли рожево-лілова морська капуста, синій горошок і схожа на подушку рожева покутська армерія, а дикий жовтий деревовидний люпин витягував своє зіркоподібне листя та бліді конуси цвіту над смугастим концентричним камінням природної бруківки. Скляні бабки то зі свистом розтинали повітря, а то ширяли в ньому; ледаче пурхали занесені з моря метелики, вітерець відносив їх геть, і вони одразу губилися в яскравому світлі. Точне місцеперебування раю я не відкрию з багатьох різних причин, але прихильники англійського узбережжя можуть ризикнути й відшукати його.

Сидячи й спостерігаючи, як Джуліан готує нам ланч (вона цілком доречно зауважила, що не вміє куховарити), я зачудовувався тим, як легко вона вхопилася за ситуацію, дивувався її цілковитій присутності тут і зараз та намагався відігнати тривоги — як, вочевидь, учинила сама Джуліан — і не випускати демонів замисленості, адже, саме протестуючи проти них, вона вистрибнула з машини на ходу. По обіді ми поїхали через заквітчане подвір’я, щоб забрати свої трофеї та назбирати нових, і розклали їх на порослій будяками галявині перед будинком. Усі камінці були овальними, злегка опуклими, майже однаковими за формою, але надзвичайно різноманітними за кольором. Деякі були багряними з темно-синіми цяточками, інші — жовтувато-коричневими з кремовими плямками, ще якісь — строкатого лавандово-сірого відтінку; чимало з них мали закручені візерунки навколо центрального ока або дивовижні прикраси зі смуг чистого білого кольору. Як зауважила Джуліан, надзвичайно непросто було вирішити, які з них можна залишити. Здавалося, наче ти опинився у велетенській галереї і тобі дозволили брати все, що заманеться. Найпривілейованіше каміння, дерев’яні трісочки, принесені морем, й овечий череп Джуліан занесла в будинок. Квадратний шматочок дерева з китайським письмом вона встановила вертикально, наче ікону, на камінній полиці нашої невеличкої вітальні; з одного боку від нього опинився овечий череп, з другого — позолочена табакерка, а на підвіконнях, серед шматочків сірого обробленого коріння, Джуліан, мов крихітні сучасні скульптури, розклала камінці. Я бачив, що це завдання цілком поглинуло її. Потім ми пили чай.