— Так. Бредлі, ти мучиш мене і, схоже, навмисно.

— Напевно. Я відчуваю такий зв’язок із тобою! Я — і є ти. Я мушу розворушити тебе трохи, навіть завдати болю, щоб зрозуміти тебе сповна.

— Тоді завдай мені болю. Я з радістю знесу це, якщо воно не виходитиме за межі нашої безпеки.

— Ох, нічого за них не виходить. У тому-то й біда.

— Не знаю, що ти маєш на увазі, коли кажеш «не виходить». Але мені здається, що ти говориш так, наче все це — ілюзія, наче ти збираєшся покинути мене.

— Гадаю, і справді можна так подумати.

— Але ми щойно знайшли одне одного.

— Джуліан, ми знайшли одне одного мільйони років тому.

— Так-так, я знаю. Мені теж так здається, але насправді, у нашій реальності, від зустрічі в Ковент-Ґардені минуло лише два дні.

— Я подумаю про це.

— Гаразд, подумай як слід. Бредлі, ти не можеш покинути мене; що за дурниці ти верзеш?

— Ні, я не можу покинути тебе, моя дорогенька, але ти можеш покинути мене. Я не кажу, що сумніваюся у твоєму коханні. Просто хай би яке диво створило нас — воно ж автоматично нас зруйнує. Ми створені для того, щоб зруйнуватися, усе це — щоб розтрощити нас.

— Я не дозволю тобі казати такого. Я втримаю тебе й своїм коханням змушу змовкнути.

— Обережно! Досить складно їздити в такому освітленні.

— Чи не зупинишся на хвилинку?

— Ні.

— Ти справді гадаєш, що я зможу покинути тебе?

— Sub specie aetemitatis[113], так. Ти вже це зробила.