— Не будь дурненькою.

— Вистрибну.

І наступної миті вона так і вчинила.

Пролунав звук, схожий на маленький вибух, — подув вітру, — і її вже не було поруч зі мною. Двері розчахнулися, клацнули, захиталися й знову затраснулися. Сидіння обіч мене було порожнім. Машина виїхала на трав’янисте узбіччя й зупинилася.

Я озирнувся й побачив її в присмерку — темна нерухома купа біля краю дороги.

У моєму житті були жахливі миті. Багато з них трапилися вже після цієї. Але, озираючись у минуле, можна сказати, що ця була найчарівнішою, найчистішою та найжорстокішою.

Задихаючись від жаху й болю, я виліз із машини та побіг назад. Дорога була порожньою і тихою, повітря повнилося атомами синяви, яка темнішала й заважала щось побачити.

Ох, бідолашна крихкість людського тіла, вразливість яєчної шкаралупи. Як цьому ненадійному механізмові з плоті, кісток і крові, який так легко зруйнувати, удається вижити на планеті серед твердих поверхонь і немилосердної вбивчої гравітації? Я почув, як хруснуло та впало на дорогу її тіло.

Головою Джуліан лежала в траві, а підібганими ногами — на узбіччі. Мить тиші, коли я підійшов до неї, була найжахливішою. Я вкляк поряд із коханою, голосно стогнучи й не наважуючись доторкнутися чи поворухнути її, можливо, жахливо ушкоджене тіло. Чи при тямі вона, чи не закричить за мить від болю? Мої руки ширяли над нею з клятою трагічною безпомічністю. Тепер я невміло вивчав поглядом це нерухоме розкидане тіло, не наважуючись навіть обійняти його своїми руками, і майбутнє моє стало зовсім іншим.

А потім Джуліан озвалася:

— Вибач, Бредлі.

— Ти сильно побилася? — запитав я скрипучим захеканим голосом.

— Не… думаю… що…

Потім вона сіла та обійняла мене за шию.

— Ох, Джуліан, обережніше, з тобою все гаразд? Нічого не зламала?

— Ні… я впевнена… ні… Дивися, я впала просто на ці горбаті подушки з трави, чи моху, чи…

— Я думав, що ти впала на дорогу.

— Ні, я лише… знову подряпала ногу… і вдарилася обличчям… сильно! Проте, гадаю, зі мною все абсолютно гаразд, лише болить… Зачекай хвилинку, дай-но мені спробувати поворушитися… Так, зі мною все абсолютно нормально… Ой, мені так шкода…

Тоді я обійняв її по-справжньому, і ми напівлежали, обійнявшись, серед невеличких мохастих купинок трави, біля канави, порослої розквітлою кропивою. Вершковий місяць став меншим, блідішим і металевішим. І поки ми мовчки обіймалися, у щільному повітрі навколо нас згусли сутінки.

— Бредлі, я змерзла. Я загубила свої сандалі.