— Я ні на що не здатен.

— Не кажи дурниць, Бредлі.

— Я застарий.

— Любий, давай поспимо.

— Я вийду на хвилинку.

Не вдягаючись, я вийшов у темний сад, де світло з вікна спальні вихоплювало тьмяний квадрат зубчастої трави й кульбаб. З моря насувався туман, повільно пропливав повз будинок і закручувався, мов цигарковий дим. Я прислýхався, але не почув гуркоту хвиль, лише потяг прогуркав і крикнув, мов сова, десь позаду мене, на рівнині.

Коли я повернувся, Джуліан уже вдягла темно-синю нічну сорочку, розстібнуту до пупка. Я задер її аж до плечей.

Округлі дівочі груди звисали, мов плоди на деревах юності. Волосся висохло й скидалося на м’який золотий пух. Очі Джуліан були величезні. Я вдягнув халат і вкляк перед коханою, не торкаючись її.

— Любий, не турбуйся.

— Я не турбуюся, — заперечив я. — Просто ні на що, в біса, не здатен.

— Усе буде гаразд.

— Джуліан, я старий.

— Дурниці. Я бачу, який ти старий.

— Ні, але… Скільки в тебе синців! Твої бідолашні ручка й ніжка…

— Мені шкода…

— Це чарівно, наче Бог торкнувся тебе й залишив багряні відмітини.

— Ходи до ліжка, Бредлі.

— Твої коліна пахнуть північним морем. Раніше хтось цілував підошви твоїх ніг?

— Ні.

— Добре. Мені шкода, що я так зганьбився.