— Я була дитиною, і, ймовірно, ти досі вважаєш мене дитиною. Але тепер я справжня жінка.

— Ох, люба моя дівчинко, тримайся за мене, тримайся за мене, тримайся за мене, і якщо я колись спробую покинути тебе, не дозволяй мені.

Ми перетнули луку, вийшли до невеличкого села та знайшли свою крамничку, а коли пішли назад, туман геть зник. Тепер дюни й наше подвір’я видавалися величезними та блищали від сонця, а всі камінці, трохи зволожені туманом, сяяли своїми різноманітними барвами. Ми залишили наш кошик біля паркана й побігли до моря. Джуліан порадила назбирати трохи хмизу для каміна, але це виявилося непростим завданням, бо кожен шматочок дерева, який ми знаходили, був занадто гарний, щоб його спалити. Урешті нам пощастило знайти кілька гілок, якими вона погодилася пожертвувати, і я поніс їх назад крізь піщані дюни, до місця, де ми все складали, а її залишив на пляжі. Ураз удалині побачив дещо, від чого кров захолола в моїх жилах. Уздовж труської дороги від нашого бунгало на велосипеді їхав чоловік у формі.

Він приїжджав до «Патари», тут і сумнівів не могло бути. Більше тут немає куди їхати. Я тієї ж миті кинув хмиз, ліг у западину в піску й спостерігав за велосипедистом крізь склепіння мокрої золотої трави, поки він не зник з очей. Поліціянт? Листоноша? Я завжди боявся людей у формі. Чого він міг хотіти від нас? Може, ми потрібні йому? Ніхто не знав, що ми тут. Мороз пішов поза шкурою через відчуття провини й страху, і я подумав: «Я був у раю і не був вдячний». Я дратувався, руйнував усе та поводився по-дурному. А тепер щось має статися, і тоді я дізнаюся, як це — бути по-справжньому наляканим. До цієї миті я вдавав страх, хоча в цьому не було потреби.

Я гукнув Джуліан, що піду додому за машиною, щоб забрати хмиз, а вона хай остається там і назбирає ще. Хотів подивитися, чи велосипедист не залишив нам чогось. Я рушив подвір’ям, але за мить вона крикнула: «Зажди!» — наздогнала мене, вхопила за руку й засміялася. Я відвернув від Джуліан налякане обличчя, тож вона нічого не помітила.

Повернувшись додому, вона вийшла в садок, щоб перевірити якісь камінці, які розклала рядочком. Я, навмисно не поспішаючи, рушив до ганку й зайшов у двері. На килимку лежала телеграма, яку я підхопив одним швидким рухом. Потім увійшов до вбиральні й замкнув двері.

Телеграма була адресована мені. Я взявся незграбно смикати її тремтливими пальцями й урешті-решт розірвав конверт разом із телеграмою, а потім стояв там і притискав одну до одної дві половинки паперу. Там було написано: «Будь ласка подзвоніть негайно Френсіс».