А коли о пів на четверту вони вивантажилися, хутенько провернули ще одне дільце, бо молодість скоро мине, й хтозна, чи ще колись побачимося на зеленому березі Шпрее[190]. Все пройшло чисто й гладко. От тільки по дорозі назад переїхали собаку, це ж треба, щоб саме з ними таке трапилося, Пумс страшенно засмутився, він любить собак, і накинувся з лайкою на бляхаря, який вів машину, він же міг посигналити, бідного собаку вигнали на вулицю, щоб податку не платити, аж тут з'явився ти й задавив його на смерть. Райнгольд і Франц страшенно реготали з того, що старий так розійшовся через якусь шавку, в нього, мабуть, клепки в голові геть розсохлися. Та то просто собака глухий був, я ж сигналив, точно, один раз, та відколи це бувають глухі собаки, то, може, розвернемося й завеземо пса в лікарню, та не патякай багато, краще на дорогу дивись, терпіти цього не можу, буде з того якесь нещастя. Це він з котами переплутав, каже Франц, штовхаючи бляхаря під бік. Усі регочуть.

Два дні Франц нічого не казав удома про те, де він був. А коли Пумс передав йому дві сотки й записку, що коли йому вони не потрібні, то нехай поверне, Франц лише розсміявся — гроші завжди потрібні! Гербертові, до речі, треба віддати борг за Маґдебурґ. До кого ж він піде, кому він подивиться в очі, кому? Для кого, для кого зберіг я чистим серце своє? Для кого, для кого? Для тебе, для тебе одної. Нехай ця ніч нам щастя подарує, коли мене ти ніжно поцілуєш. У ніч сьогоднішню гарячу клятву дам тобі, що нерозлучні станем ми навік. Міцекен, серденько Міцекен, ти просто як фігурка з марципану, моя принцеса в туфельках золочених, ото стоїш ти й дивишся, як там Франц копирсається у своєму портмоне. Він затис його коліньми й витягає звідти гроші, дві купюри, кладе перед нею на стіл, усміхається, ластиться до неї, ніби велика дитина, гладить її пальчики, які в неї милі, тоненькі пальчики.

«Ну, Міцо, Міцекен!» — «Що, Францику?» — «Та нічого, просто милуюся тобою». — «Франце!» Як же вона дивиться, як ніжно промовляє його ім'я! «Просто милуюся, тішуся, й більше нічого. От бачиш, Міцо, якось воно все дивно влаштовано в цьому світі. У мене все не так, як у людей. Їм добре ведеться, вони собі бігають туди-сюди, заробляють, чепуряться. А що я? Я не можу так, як вони. Я мушу дивитися на свій цурпалок, на свою куртку, на порожній рукав, бракує мені руки». — «Францекене, хороший мій, любий Францекене!» — «Нічого не вдієш, Міцекен, так воно і є, й тут годі щось змінити, ніхто не може змінити, тож мусиш із цим ходити, як з тавром». — «Ну, Францику, чого це ти раптом знову згадав? Я ж тут, поряд, і все вже давно загоїлося. Що це з тобою?» — «Та нічого. У тім-то й річ, що нічого. Я нічого не роблю. Тобто якраз через те, що я нічого не роблю». Дивиться на неї й усміхається. А в неї таке гладеньке личко, таке ніжне, й такі гарні, жваві оченята: «Ану, поглянь, що то на столі лежить, бачиш купюри, я сам заробив, Міцо, то для тебе». О, що таке? Чого це ти так насупилася, чого раптом так дивишся на гроші, ніби вони кусаються, це добрі гроші. «Ти справді сам заробив?» — «Так, бачиш, таки зміг. Мушу працювати, а то не буде діла. Зовсім пропаду. Ти тільки нікому не розказуй, це я з Пумсом і Райнгольдом, у суботу вночі. І гляди не пробалакайся Герберту чи Єві. Вони як про це дізнаються, то для них я буду все одно що покійник». — «То звідки ти їх узяв?» — «Та кажу ж, одну справу провернули, моя мишко, кажу ж, із Пумсом, ну що таке, Міцо? І ці гроші тобі дарую. Ну, даси мені поцілуночок, ну, що скажеш?»