Вона опустила голову на груди, а потім притулилася щокою до його щоки, поцілувала, обхопила міцно й мовчить. Не дивиться на нього: «Це ти мені даруєш?» — «Ну так, а то кому ж?» Що це з нею, чого вона трагедію з цього робить? «Чому, чому ти хочеш мені гроші подарувати?» — «А що, тобі не треба?» Вона ворушить губами, відпустила його, тепер Франц бачить: зараз вона виглядає так само, як тоді, на Алексі, коли вийшла з Ашинґера, бліда як віск, так ніби зараз знепритомніє. Ось вона пересіла на стілець і втупилась у синю скатертину. Та що ж з нею таке, цих жінок ніколи не зрозумієш. «То що, ти справді не хочеш їх брати? А я так радів, ну поглянь на мене, на ці гроші ми можемо кудись поїхати, куди захочеш!» — «Справді, Францику».

Схилила голову на край столу і розплакалася, та що ж це з нею таке? Франц гладить її по голівці, такий ласкавий до неї, такий щиросердий, для кого, для кого беріг я серце своє, для кого, для тебе одної. «Міцо, люба, давай справді кудись поїдемо, ти хочеш зі мною поїхати?» — «Так», — вона підвела голову — миле гладеньке личко заплакане, пудра змішалася зі слізьми в якийсь соус, обхопила Франца за шию, притислася обличчям до його обличчя, а потім різко відсахнулася, ніби її хтось вкусив, і знову розплакалась, уткнувшись у скатертину, але цього разу зовсім тихо, з боку й не видно. Що це я знову зробив не так? Вона не хоче, щоб я працював. «Ходи-но сюди, підніми голівку, люба. Чого ти знову плачеш?» — «Ти хочеш… — вона раптом випросталася, — ти хочеш позбутися мене, Франце?» — «Та що ти, Бог з тобою!» — «То чому тоді стараєшся? Хіба я не досить заробляю? Я ж заробляю достатньо!» — «Міцо, я просто хотів зробити тобі подарунок». — «А я не хочу таких подарунків».

І знову схилила голову на твердий край столу. «То що, Міцо, я взагалі нічого не маю робити? Не можу я так жити». «Та я ж не кажу, щоб ти нічим не займався, просто не треба щось робити заради грошей. Я їх не хочу».

Міца випросталася на стільці, обійняла Франца, блаженно дивиться на нього, сокотить різні милі дурниці та все приказує: «Не хочу тих грошей, не хочу». Все питає, чого той нічого не каже, коли йому щось потрібно, але ж послухай, Міцо, я все маю, мені нічого не треба. «То що, мені взагалі нічого не робити?» — «Та я ж сама все роблю, для чого я тоді тут потрібна, Францику?» — «Але ж я… я…» Вона знову обіймає його. «Тільки не залишай мене». Вона лепече, обціловує, лащиться до нього: «Передаруй їх комусь, віддай Герберту, Франце». Францу так добре з цією дівчинкою, яка в неї шкіра, тут нічого не скажеш, а про Пумса — то було дурне, не варто було їй розповідати, все одно в таких речах вона нічого не тямить. «Пообіцяй мені, Франце, що ти більше ніколи так не робитимеш». — «Але ж послухай, Міцо, я це роблю не заради грошей».