Сурми сурмлять! Бій гримить, полки марширують, трара, трарі, трара, артилерія і кавалерія, піхота, а ще авіація, трарі, трара, вперед на ворога! Наполеон у таких випадках казав: «Уперед, вперед, не зупинятись, хоч сніг, хоч дощ — не озиратись, а як розвіється сірий туман, ми завоюємо місто Мілан, на вас чекають ордени, солдата доля хоч куди, трара, трарі, трара, йдемо вперед, уже нам близько. То добре діло — буть у війську».

Міці недовго довелося плакати й роздумувати над тим, що їй робити. Все вирішилося саме собою. А Райнгольд сидить то у своїй буді, то у своєї розкішної подруги, ходить по крамницях, які Плумс організував для збуту, та має час поміркувати про те, про се. Все його нудьга бере, а то йому на шкоду. Те, що він гроші має, його не тішить, уже й спиртне йому не дуже йде, вже краще в шинку стирчати, слухати, хто що говорить, попивати каву та справи вирішувати. А тепер хай куди прийдеш — до Пумса чи деінде, — скрізь стовбичить той йолоп Франц, сидить у нього перед носом зі своєю одною рукою, вдає із себе великого пана, так ніби йому ще не досить було, прикидається святенником, наче цей осел ніколи й мухи не зобидив. І цей клятий телепень точно щось хоче від мене. Це ясно, як двічі два чотири. Постійно він задоволений, і хоч куди зазирну — а він уже там. Треба трохи розрядити атмосферу.

А що ж тим часом робить Франц? Хто, Франц? А що йому робити? Ходить білим світом, поглянеш на нього — мир та спокій на душі. Можете робити з ним що завгодно, а він усе одно на плаву тримається. Бувають же такі люди, не часто, але бувають.

Ось у Потсдамі, тобто під Потсдамом, був один такий, його потім живим трупом назвали. Такий собі Борнеман. Ну й утнув чоловік! Здавалося, що він уже зовсім на пси зійшов, відсиджував свої п'ятнадцять років у тюрмі, аж раптом утік, отак узяв чоловік і втік. Перепрошую, він був не з-під Потсдама, а з-під Анклама, є там таке містечко Ґорке. Отже, йде наш Борнеман дорогою до Нойґарда, де він раніше жив, аж бачить потопельника, той пливе собі по річці Шпрее, тоді Нойґард, тобто Борнеман з Нойґарда, й каже собі: «Я вже, правду кажучи, все одно що мертвий для світу», витяг потопельника, забрав його папери, а йому підсунув свої; ось так і став покійником. А його дружина, коли дізналася про це, каже: «Що вже тут вдієш? Померла людина — та й по всьому, і слава Богу, що це мій чоловік, а не хтось інший, втратити такого чоловіка — невелика біда. Яка була з нього користь? Він півжиття просидів у тюрмі, так що нема його — то й добре». Ой, божечки, та наш любий Отто насправді не помер. Прийшов він у Анклам, а оскільки він помітив, що вода — то щось хороше, до того ж вода йому завжди подобалася, то вирішив стати торговцем рибою. От і торгує він рибою в Анкламі та зветься Фінке. А Борнемана більше немає. Але його все одно запопали. А як і чому, зараз розповім, тільки тримайтеся міцніше, щоб зі стільця не впасти.