Треба ж було такому статися, щоб його пасербиця приїхала найматись у прислужниці до Анклама. Подумати тільки — світ такий великий, а вона опинилася саме в Анкламі й зустріла там воскреслого торговця рибою, а той чоловік уже сто років тут живе, він про Нойґард і думати забув. А дівчина тим часом виросла і випурхнула з родинного гніздечка. Звичайно, він її не впізнав, а от вона його одразу впізнала й каже: «Скажіть, будь-ласка, ви часом не наш батько?» А він: «Тобі що, клепки бракує?» Але вона не вірить, тоді він погукав свою нову дружину й аж п'ятьох дітей, і всі вони в один голос засвідчили: «Він — Фінке, торговець рибою». Так, Отто Фінке, його кожен у селі знає. Його звати Фінке, а Борнеман уже давно як на тім світі.

І хоч він нічого поганого тій дівчині не зробив, вона не заспокоїлась і жодні свідчення її не переконали. Пішла вона собі, а що насправді в дівочій душі коїлося — того ніхто не знає, проте думка про вітчима міцно засіла у неї в голові. Взяла вона і написала листа до кримінальної поліції Берліна, відділ 4 а: «Я часто купувала рибу в пана Фінке, але хоч я його падчерка, він не вважає себе моїм батьком і обманює мою матір, бо в нього п'ятеро дітей від іншої». Все скінчилося тим, що свої імена діти ще змогли зберегти, а от із прізвищем справа вийшла кепська. Тепер вони звуться Гундт[191], та ще й із «дт» у кінці — таке було дівоче прізвище матері, до того ж вони враз стали позашлюбними дітьми; про таких сказано в Громадянському кодексі: «Позашлюбна дитина та її батько не вважаються родичами».

І так само, як той Фінке, живе собі наш Франц Біберкопф — у мирі та спокої. Напав був на нього хижий звір і руку йому відгриз, а потім він того звіра приструнив, тож звір тепер і сичить, і гарчить, і за ним плазує. Ніхто з тих, що товаришує із Францом, не бачить, як він того звіра приструнив, лише один чоловік знає. Франц ходить твердим кроком і свою вперту голову не схиляє. Він усе по-своєму робить й очі щирі має. А один чоловік, якому він нічого лихого не зробив, той усе загадується над питанням: «Чого йому треба? Чого ж йому треба від мене?» Він бачить усе те, чого інші не бачать, і все розуміє. Яке йому діло до м'язистої потилиці Франца, до його міцних ніг, до доброго сну? Але все це його чогось дратує, він не знаходить собі спокою. Цього він Францові не попустить. Але як же то буде?

А так, як порив вітру ворота відчиняє, як виривається з обори схарапуджене стадо. Як ото муха дратує лева, а той хоче дістати її своєю лапою і страшенно реве.

Так, як ото наглядач бере маленький ключик, трошки смикне засув, і ціла зграя злочинців виривається на волю, і бродить світом убивство, смертельний удар, зло, крадіжка, розбій.