Психіатрична лікарня Бух[226], закрите відділення

У слідчому ізоляторі управління поліції, в тій паноптичній споруді, спершу думали, що Франц Біберкопф симулює, вдає із себе божевільного, бо знає, що через цю справу може накласти головою, потім його оглянув лікар, і Франца перевели до шпиталю в Моабіт, але й там з нього не вдалося витиснути ні слова, очевидно, чоловік і справді таки божевільний, лежить зовсім нерухомо, лише іноді очима кліпає. Після того, як він два дні не торкався їжі, до психіатричної лікарні в Бух, у закрите відділення. У будь-якому разі таке рішення було правильним, адже чоловіка все одно треба обстежити.

Спершу Франца помістили у палату постійного спостереження, оскільки він увесь час лежав абсолютно голий і не вкривався ковдрою, навіть нічну сорочку постійно зривав із себе — то було єдиною ознакою життя, яку Франц Біберкопф подавав протягом тижнів. Очі в нього весь час були міцно заплющені, він лежав цілком нерухомо й відмовлявся від будь-якої їжі, тож його доводилося годувати через зонд, тижнями у такий спосіб він одержував лише молоко, яйця і трохи коньяку. Від такого харчування кремезний чолов'яга помітно схуд, і тепер санітар сам, без сторонньої допомоги, міг переносити його до ванни, а ванни Франц приймав охоче. Сидячи у воді, він зазвичай щось бурмотів, розплющував очі, зітхав, стогнав, але що він говорив, розібрати було неможливо.

Лікарня Бух розташована дещо віддалік села з такою самою назвою, а будинок закритого відділення стоїть окремо від інших корпусів, де лежать звичайні хворі, які не порушували закону. Цей будинок примостився на пустирищі, серед зовсім пласкої місцевости, вдень і вночі відкритий вітрові, дощу, снігу, холоду, які зусібіч навалюються на нього. Ніщо не перепиняє стихії, для неї відкриті всі шляхи, тут ростуть лише поодинокі дерева і кущі, а ще стримить кілька телеграфних стовпів, і повсякчас негода — дощ, сніг і вітер, удень і вночі.

Вумм, вумм, вітер надимає груди, вдихає повітря, а потім зі свистом видихає його, ніби з діжки, кожен подих такий важкий, як гора, гора підступає, гатить у стіни, накочується на будинок; бас гуде. Вумм, вумм, дерева гойдаються, ніяк не потраплять у ритм, гнуться ліворуч, замість того щоб хилитися праворуч, і тріщать, ламаються під натиском вітру. Ніби зриваються важкі гирі, повітряні молоти, щось гуркоче, тріщить, падає, вумм, вумм, я твоя, ходімо, скоро будемо вдома, вумм, ніч, ніч.

Франц чує, як хтось його гукає. Вумм, вумм — тріск, гуркіт не вщухають, коли ж нарешті все це скінчиться? Санітар сидить за столом і читає, я бачу його, він не звертає уваги на ревіння вітру за вікном. Я лежу тут дуже давно. Ось таке полювання, кляте полювання, вони мене гоп-гоп і зловили, адже вони скрізь полювали за мною, у мене перебиті руки й ноги, хребет мій — йому кінець, він також зламаний. Вумм, вумм, хай собі виє, я лежу тут дуже давно і більше не підведуся, Франц Біберкопф більше не встане. Навіть коли засурмлять сурми Судного дня, Франц Біберкопф все одно не встане. Кричіть скільки завгодно, приходьте зі своїм зондом, тепер вони впихають його вже через ніс, бо я не хочу розтуляти рота, зрештою я таки помру з голоду, і ніяка медицина тут не зарадить, нехай собі роблять, що хочуть. Вся ця гидота для мене вже позаду. А тепер санітар п'є з кухля пиво. І це вже для мене позаду.