Вумм, удар, вумм, удар, вумм, таран, вумм — удар у ворота. Поштовхи, удари, гуркіт, все здригається. Хто ж він такий, цей оманливий тип, цей пан Біберкопф, пан Гіп-та-гоп, пан Руко-глод, чого він чекає, поки випаде сніг, а тоді, гадає собі, ми підемо й більше не повернемося. Та що він там думає, такі типи не здатні думати, у нього кебета не варить, оце лиш уперся рогом і лежить. Зачекай-но, ми тобі всиплемо перцю по саму ріпицю, у нас сталеві кістки, ворота — крак, ворота — трісь, ось уже й затріщали ворота, а ось уже й упали, зяє порожнеча, вумм, вумм, начувайся, вумм, вумм.

І ось серед бурі чути якийсь брязкіт, що відлунює у поривах і завиваннях вітру, жінка на червоній звірині обернулася. У неї сім голів та десять рогів. Вона ґелґоче, тримає в руці чашу, не зводить з Франца насмішкуватих очей, підносить чашу догори, віншуючи повелителів бурі: крак-крак, погамуйтеся, шановне панство, не варто так перейматися тим чоловіком, з нього вже багато не візьмеш, у нього всього одна рука, й лишилися на ньому тільки шкіра й кістки, він уже холоне, йому грілки у постіль кладуть, і кров його я майже всю випила, крови у нього ледь-ледь залишилося, тож нею він тепер не надто похвалиться. Агов, кажу вам, вгамуйтеся, шановне панство!

Усе це відбувається на Францових очах. Блудниця ворухнула своїми сімома головами, ґелґоче й киває ними. Звірина під нею переступає з ноги на ногу й також хитає головою.

Ін'єкції глюкози та камфори, але наприкінці втручається хтось інший

Франц Біберкопф бореться з лікарями. Він не може вирвати у них ґумовий шланг, він не може витягти його зі свого носа, вони змащують ґуму олією, і шланг прослизає йому в горло і в стравохід, а молоко і яйця течуть у його шлунок. Та щойно годування закінчено, до Францового горла підкочується нудота, і він блює. Це марудно й боляче, але йому вдається, навіть коли йому зв'язують руки й він не може запхати собі до рота пальці. Невдовзі він може виблювати все, що йому влили, ми ще побачимо, хто протисне свою волю, вони чи я, хто має право силувати мене залишатися на цьому клятому світі? Я тут не для того, щоб лікарі ставили на мені свої досліди, а що зі мною насправді, того вони все одно не знають.

І Франц таки домігся свого, він стає все слабшим і слабшим. Вони вдаються до того й до сього, вмовляють його, промацують пульс, кладуть його у ліжку вище, кладуть нижче, роблять йому ін'єкції з кофеїном та камфорою, вприскують йому у вени глюкозу й фізіологічний розчин, обговорюють біля його ліжка доречність живильних клізм, а що як дати йому додатково кисень, адже маски він не зможе зняти. А він собі думає: чого це панове лікарі так за нього хвилюються? Адже в Берліні щодня помирає до ста чоловік, і як хтось захворіє, то ніхто з лікарів не хоче їхати до недужого, хіба що ти маєш купу грошей. А тут збіглися всі гуртом, але ж вони прийшли не для того, щоб мені допомогти. Їм до мене так само байдуже, як було байдуже й учора, їх просто діймає те, що вони нічого не можуть зі мною вдіяти. Вони ніяк не хочуть з цим змиритися, нізащо не хочуть, помирати тут нікому не дозволено, це суперечить розпорядку і правилам цього закладу. Коли я сконаю, їм, мабуть що, дадуть добрячого прочухана, а крім того вони хочуть влаштувати наді мною судовий процес через Міцу, а для цього треба, щоб я стояв на ногах, підручні у ката, ось хто вони такі, навіть не самі кати, а лише підручні, загоничі худоби, а ще ходять у білих лікарських халатах, і їм навіть не соромно.