Арештанти в закритому відділі єхидно перешіптуються після чергового обходу, вони з ним уже так намучилися, а він лежить собі хоч би що, чого вже йому тільки не кололи, наступного разу ще поставлять його догори дриґом, тепер ще придумали зробити йому переливання крови, але звідкіля вони кров візьмуть, тут нема таких дурних, щоб свою кров віддавали, дали б вже бідолашному хлопцю спокій, вільному — воля, спасенному — рай! Раз він хоче померти, то хай собі помирає. У всій лікарні тільки й розмов, як про те, які нові уколи одержить наш Франц, позаочі всі сміються з лікарів, ніякі їхні приписи не допомагають, не можуть вони дати з ним ради, міцний трапився їм горішок, цей хлопець з найміцніших, він їм усім покаже, він свого доб'ється.

Панове лікарі вдягають в ординаторській білі халати, тут зібралися всі — головний лікар, асистент, стажер і практикант, і всі в один голос заявляють: хворий у стані ступору. Молоді лікарі мають щодо нього особливу думку, вони схильні розглядати його хворобу як психогенну, тобто вважають, що ступор спричинений душевною травмою і є хворобливим станом внутрішнього гальмування та скутости. Психоаналіз, можливо, міг би прояснити цей стан як повернення до найдавніших форм свідомости, але — це велике «але», це дуже прикре «але», як шкода, це «але» псує всю справу, — якби ж то Франц Біберкопф заговорив і сів би з ними за стіл, щоб разом ліквідувати конфлікт. Молоді пани хотіли б укласти з Францом Біберкопфом щось на кшталт Локарнського пакту[230]. З цих трьох молодих панів — двох асистентів та практиканта — після ранкового і вечірнього обходу хтось один приходить у маленьку заґратовану палату спостереження до Франца і з усіх сил намагається зав'язати з ним розмову. Наприклад, вони вдаються до методу ігнорування: лікарі говорять з Францом так, ніби він усе чує і розуміє, а саме так воно і є, вони ніби хочуть його виманити, вивести зі стану ізоляції, пробити блокаду.

Коли все це не дуже вдається, ординатор добився, щоб у палату з фізіотерапевтичного кабінету принесли спеціальний електричний апарат, і став лікувати Франца за допомогою фарадизації — він піддавав дії змінного струму верхню частину тіла, насамперед щелепи, шию та ротову порожнину, яку слід було піддавати особливо сильному подразненню.

Старші лікарі, люди енергійні, допитливі, охоче навідувалися в закрите відділення, щоб трохи розім'яти ноги, і приставали на будь-які нові ідеї. Пан головний лікар сидить в ординаторській за столом, на якому навалено купу паперів, головний санітар підкладає їх з лівого боку йому на підпис, а молоді панове, молода гвардія, асистент та практикант, стоять біля заґратованого вікна і перемовляються про те, про се. Список снодійних засобів переглянуто, новий санітар відрекомендувався перед начальством і вийшов разом зі старшим санітаром, панове лікарі залишилися у своїй компанії, балакають, гортають протоколи останнього з'їзду психіатрів у Баден-Бадені. Аж тут головний лікар: «Незабаром ви будете твердити, що й прогресивний параліч зумовлений душевною травмою, а спірохети — то таке, випадкові воші у мозку. Душа, душа, о, ці сучасні почуття! Медицина на крилах пісень!» Обидва молоді лікарі помовкують і про себе всміхаються. Літні люди стають надто балакучими, з певного віку в мозку відкладається вапно, і людина вже нічому не може навчитися. Головний лікар, пустивши клуб диму, підписує папери й веде далі: «Ось бачите, струм щось дає, більше, ніж уся та балаканина. Але візьмете слабкий струм — не матимете з того жодної користи, візьмете сильний — отримаєте купу проблем. Оте лікування сильним струмом відоме ще з часів війни — не приведи Господи! Тепер воно заборонене як сучасний вид катування». Тут молоді лікарі набралися сміливости й питають, що ж тоді робити у випадку Біберкопфа? «Насамперед поставити діагноз, по змозі правильний. Окрім душі, якої ми не заперечуємо, адже ми знаємо Ґете і Шамісо, хоча відтоді збігло немало часу, так от, крім душі, існують і носові кровотечі, і мозолі, і переломи ніг. Тож, приміром, зламану ногу чи мозолі треба лікувати так, як їх зазвичай і лікують. Зі зламаною ногою, як не крути, а вмовляння, навіть під акомпанемент рояля, не допоможуть. Треба як слід вправити кістку та накласти шину, і тоді все буде гаразд. Так само і з мозолями. Їх треба змащувати, а ще краще, якщо пацієнт придбає собі зручніше взуття. Останнє хоч і дорожче, зате доречніше». Мудрість пенсіонера, інтелектуальний рівень на нулі. «То що ж робити у випадку з Біберкопфом, як ви думаєте, пане головний лікарю?» — «Поставити правильний діагноз. У цьому випадку, за моєю давно перевіреною діагностикою, це кататонічний ступор. До речі, не виключено, що причиною захворювання є серйозні органічні зміни мозкової тканини, наприклад, пухлина у середньому мозку; знаєте, нам, старшому поколінню, багато з чим доводилося стикатися, коли ми займалися так званим «грипом голови». Можливо, під час розтину на нас чекає справжня сенсація, таке часто трапляється». — «Кататонічний ступор?» Ось кому треба купити зручніше взуття. «Так, усі ці симптоми: оніміння, підвищена пітливість, а потім він постійно моргає і чудово спостерігає за ними, але нічого не каже і не їсть, для мене це виглядає, як кататонія. Кожен симулянт або психогенний пацієнт рано чи пізно зривається. І ніхто не доводить себе до повного виснаження від голоду». — «І чим допоможе в лікуванні хворого такий діагноз, пане головний лікарю, від того йому ні холодно, ні жарко». Тепер ми таки загнали його в кут. Головний лікар голосно розреготався, встав, підійшов до вікна, поплескав асистента по плечу: «Ну, по-перше, він позбудеться вас обох і зможе, принаймні, спокійно поспати. Для нього це очевидний плюс. Невже ви думаєте, що йому не набридли всі ваші процедури? До речі, знаєте, які неспростовні докази я можу навести на підтвердження правильности свого діагнозу? Ось дивіться! Цей хворий вже давним-давно скористався б ситуацією, якби річ була у так званій «душевні травмі». Якби затятий злочинець, що вже не раз сидів, побачив, що до нього прийшли молоді лікарі, які, звичайно, ні біса про нього не знають, — перепрошую, але ж ми тут всі свої, — і хочуть його вилікувати вмовляннями, то для такого типа ви були б справжнім подарунком. Саме такі йому й потрібні. І знаєте, що він тоді робить, тобто давно вже зробив би? Бачте-но, колеги, якби у хлопця була тяма і розрахунок…» О, сліпий півень думає, що зерно знайшов, поглянь лиш, як розкукурікався. «Так він же загальмований, пане головний лікарю, ми також вважаємо, що він перебуває у стані ступору, який в цьому випадку зумовлений психічними моментами — втратою контакту з дійсністю внаслідок розчарувань і невдач, а ще невтамовані статеві бажання дитячого періоду й марні спроби відновити втрачений контакт». — «Психічні моменти? Дурниці! Тоді він мав би психічні моменти зовсім іншого роду. Він би одразу покінчив зі скутістю та гальмуванням. Вручив би їх вам як різдвяний дарунок. З вашою «допомогою» він через тиждень устав би з ліжка, Боже, якими великими цілителями ви тоді стали б, і все завдяки новій терапії, ви послали б у Відень вітальну телеграму самому Фройдові; а через тиждень хлопець із вашою допомогою вже ходив би коридором, яке чудо, яке чудо, алілуя; ще через тиждень він би вже сам гуляв у дворі, а ще через тиждень він би з вашою люб'язною допомогою за вашою спиною накивав би п'ятами, алілуя, і тільки його й бачили!» — «Зачекайте, пане головний лікарю, я не думаю, що все так просто, спершу треба було б спробувати». [Я все знаю, а ти не знаєш нічого, куд-ку-дак, куд-ку-дак, ми все знаємо.] «А я думаю. З часом ви зрозумієте. Тут треба мати досвід. Тож не катуйте його зайве, повірте мені, це не має сенсу». [Треба зайти у дев'ятий корпус, от жовтороті, на Бога здавайся, а сам робить не цурайся, цікаво, котра вже година?]