До Франца на ліжко підсів якийсь старигань із носом п'янички. «Гей, хлопче, розплющ-но очі, послухай мене. Я також колись такий цирк був влаштував. Home, sweet home[227], знаєш, рідний дім тепер для мене — то могила. Якщо не пускають мене додому, то піду я краще у землю. Ці мікроцефали[228] хочуть зробити з мене троглодита[229], такого печерного чоловіка, і в цій печері я мушу жити. Ти ж знаєш, хто такі троглодити, це ми, повстаньте, гнані і голодні, яким не дають їсти, або таке: ви жертвою впали в пекельній борні, в любові святій до народу, за нього віддали ви все, що могли, за щастя, за честь і свободу. Це ж про нас, розумієш? А деспот раює в палаці бучнім, тривогу вином заливає, і грізні знамення йому на стіні таємна рука відкриває. Я, хлопче, самоук, і до всього, що знаю, дійшов власним розумом, сидячи по тюрмах та фортецях, а тепер мене сюди запроторили, вони позбавили народ прав, для них я — соціально небезпечний. Авжеж, так воно і є. Я вільнодумець, я тобі прямо скажу, коли подивишся на мене, то може здатися, що я найспокійніша людина у світі, але якщо мене розізлити… Настане час, і пробудиться народ, величний, могутній, вільний, тож спочивайте, брати мої, ваша жертва велика й шляхетна, ви полягли за нас.

Знаєш, колего, розплющив би очі, щоб я розумів, слухаєш ти мене чи ні, — ось так добре, більше й не треба, я тебе не видам, — що ж це ти зробив, одного з тиранів уколошкав, смерть їм, катам, деспотам, давай заспіваємо. Знаєш, ти оце лежиш і лежиш, а я цілу ніч не можу заснути, бо на вулиці постійно вумм, вумм — чуєш? Здійнявся такий вітрюган, що може й будинок завалитися. І біс із ним. От я сьогодні цілу ніч рахував, скільки обертів робить Земля навколо Сонця за одну секунду, рахував я, рахував, і в мене вийшло 28 обертів, а потім мені стало здаватися, що поряд зі мною спить моя стара, я прокидаюся, а вона й каже: «Старий, та не переймайся ти так», — але то був лише сон. Мене сюди запроторили, бо я п’ю, але коли я п'ю — стаю злим, але злюся на самого себе, в такі дні мене краще не зачіпати, я ламаю все, що під руку потрапить, просто сам не свій стаю. Якось пішов я в одну установу добиватися пенсії, а там у кімнаті одні дармоїди сидять, смокчуть свої пера і вдають із себе великих панів. Я розчахнув двері і виклав їм усе, а вони до мене: чого вам треба, і взагалі, хто ви такий? Тут я грюкнув кулаком об стіл: з вами я й не збирався розмовляти, а вони: з ким маємо честь? Моє прізвище Шеґель, прошу дати мені телефонну книгу, мені потрібен телефон директора. Після цього влаштував там такий погром, аж тріски летіли, ще й двом із тих дармоїдів добряче дісталося.