Вумм, удар, вумм, удар, вумм, таран, вумм — удар у ворота. Зіштовхуючись, набігаючи, гуркочучи, розгойдуючись, збираються повелителі бурі та радяться всю ніч, як так зробити, щоби Франца пробудити, вони не збираються ламати йому руки й ноги, але будинок має такі товсті стіни, й Франц не чує, що ті йому гукають, а якби він вийшов до них на вулицю, то побачив би їх і почув, як голосить Міца. Тоді його серце ожило б, свідомість прокинулась би, він підвівся б на повен зріст, і це було б добре, а зараз хто його знає, що й робити. Якщо маєш сокиру і вженеш її у тверду деревину, тоді й найстаріше дерево закричить. Але оце нерухоме лежання, відмова від усього, закам'яніння у своєму горі — то є найгірше, що тільки буває на світі. Ми не поступимося, розіб'ємо тараном стіни цього міцного будинку, виб'ємо вікна, зірвемо дах; коли він відчує нас, коли почує голосіння, Міцине голосіння, що його ми несемо із собою, тоді він оживе і знатиме, як йому тепер бути. Мусимо налякати його, нажахати, він не матиме спокою у своєму ліжку, ось я зараз зірву над ним дах, здую його самого на підлогу, змету зі столу санітара його книжку і пиво, вумм, вумм, скину на підлогу його лампу, жарівка розіб'ється, коротке замикання, спалахне пожежа, вумм, вумм, пожежа у божевільні, пожежа в закритому відділенні.

Франц затиснув собі вуха, завмер. Довкола міцного будинку змінюються день і ніч, ясна погода і дощ.

Біля паркану стоїть молода панночка із села та гомонить із санітаром: «А видно, що я плакала?» — «Ні, лише одна щока підпухла». — «Та де там, вся голова розпухла, потилиця болить і все, все». Панночка плаче, дістала із сумочки носову хустинку, обличчя скривилося, ніби вона вкусила щось кисле. «І я ж нічого такого не робила. Пішла до пекарні по хліб, а там у мене продавчиня знайома, тож я й питаю її, що вона сьогодні робить. А вона каже, що йде на пекарський бал. Погода, звісно, погана, але ж не годиться постійно дома сидіти. У неї був зайвий квиток, і вона хоче взяти мене із собою. Мені це нічого не коштуватиме. Як це мило з її боку, еге ж?» — «Та звісно». — «А послухали б ви моїх батьків, мою маму. Каже, не смій туди йти. А чого ні, це ж пристойний бал, мені хочеться бодай трохи розважитися, в житті буває не так багато радощів. Ні, нікуди не підеш. Погода погана, та ще й батько прихворів. А я кажу, що таки піду. А тоді я таких стусанів одержала, хіба ж так можна?» Тут вона ще більше розплакалася. «Вся потилиця болить. А мати ще й каже: «А тепер, будь ласкава, сиди дома». Ну, це вже занадто. Чого ж це я не можу туди піти, мені вже двадцять років, а мати каже, що я і так кожну суботу й неділю ходжу на гульки, ну то й що, коли це в четвер, просто подружка має зайвий квиток». — «Якщо бажаєте, я можу вам позичити свого носовичка». — «Дякую, а то я вже шість носових хустинок використала, ще й нежить у мене від того, що цілий день плачу, і що мені тепер моїй знайомій казати, як мені в пекарню йти з такою щокою? Я ж просто хотіла трохи розважитися, щоб не думати постійно про того Зеппа, того вашого друга. Я йому написала, що між нами все скінчено, а він не відповідає. Таки й справді все скінчено». — «Та забудьте ви його. Він щосереди з іншою по місту гуляє». — «Але Зепп мені дуже подобається. Отож я й хотіла трохи розвіятися».