А тепер лише декілька зауважень щодо стилю книжки та критичних закидів. Знову й знов, особливо зараз, після появи англійського та американського перекладів, посилаються на Джойса. Але поки я писав першу четвертину книжки, я Джойса не знав. Пізніше його твір справді зачарував, як я про це часто казав і писав, і то був ходовий вітер для моїх вітрил. У той самий час, незалежно одне від одного, виникло щось подібне, навіть те саме. І це неважко зрозуміти. Критика, з одного боку, дуже підносила книжку, з іншого боку — підносила не дуже й трохи лаяла, а ще з іншого боку зовсім не підносила і лаяла останніми словами. Усі мають рацію. Особливо тих, які лаяли книжку і лають її далі, я прошу прийняти мої слова близько до серця, адже я на це заслужив (як бути облаяним, так і бути прийнятим близько до серця). Все інше — в усному виступі!

1932

Вальтер Беньямін Криза роману До роману Дебліна «Берлін Александерплац»[246]

Вальтер Беньямін

Криза роману

До роману Дебліна «Берлін Александерплац»[246]

Буття з погляду епіки — це море. Немає нічого епічнішого, ніж море. Звісно, до моря можна ставитися по-різному. Приміром, лежати на пляжі, слухати шум прибою та збирати мушлі, викинуті хвилями на берег. Так чинить епічний автор. Але морем можна також пливти. З різною метою або й без жодної. Можна вирушити в морське плавання й кружляти там, де не видно жодного клаптика землі, а є лише небо і море. Так чинить романіст. Він є справді самотнім, німим. Епічна людина лише відпочиває. В епосі народ відпочиває після денної праці; слухає, мріє, збирається гуртом. Романіст відгороджується від народу й від того, чим той займається. Пологовою кімнатою роману є індивід у своїй самотності, він не може більше висловити своїх найважливіших прагнень, не може спитати поради й сам не має що порадити. Писати роман — означає в зображенні людського буття доводити до краю незглибиме. Те, що відрізняє роман від епічного твору, помічає кожен, хто згадає про твори Гомера або Данте. Те, що передається з уст в уста, тобто матеріал епіки наділений іншими властивостями, ніж той, з якого зроблено роман. Роман відрізняється від усіх інших форм прози — казки, саги, прислів'я, шванка — тим, що він не походить із традиції усної творчости й ніяк з нею не пов'язаний. Та насамперед роман відрізняється від розповідання, яке в прозі становить суть епіки в чистому вигляді. Справді, ніщо так не сприяє небезпечному занімінню внутрішньої людини, ніщо так ґрунтовно не вбиває духу розповідання, як безпардонне проникнення романного прочитання в усі сфери нашого життя. Саме тому й звучить голос природженого оповідача, який так запекло виступає проти романіста: «Я навіть не стану говорити про те, що вважаю звільнення епічного твору… від книжної форми корисною справою, корисною насамперед з погляду мови. Книжка — це смерть справжньої мови. Епік, який тільки пише, залишає поза увагою найважливіші формотворчі сили мови». Флобер би такого не сказав. Це теза Дебліна. У першому щорічнику секції літератури Прусської академії мистецтв він подав на цю тему дуже ґрунтовну розвідку, тож його стаття «Побудова епічного твору» є майстерним та документальним описом кризи роману, який виникає у зв'язку з реституцією епічного, що відбувається в усіх жанрах, аж до драми. Тому, хто вдумається в цю доповідь Дебліна, немає потреби затримуватися на зовнішніх ознаках цієї кризи, пов'язаної з посиленням радикально-епічного. А в напливі біографічних та історичних романів не буде для нього нічого дивного. Деблін, як теоретик, досить далекий від того, щоб змиритися з цією кризою, він випереджає її й перебирає на себе. Остання книжка Дебліна засвідчує, що теорія і практика його творчости накладаються одне на одне.