– Заспокійся, Лідусю! Я вже мовчу. Я в собі маю досить такту і… хай він іде. – Вона з презирством подивилась на свого супротивника і, роблячи галантний жест, додала: – Йдіть! Прошу!

Марченко зробив товаришці Люсі легкий, трохи іронічний уклін і пішов за Спиридоновою.

– Ну, от і моя кімната! – сказала Спиридонова, відчиняючи двері.– Прошу!

Кімната була така ж мініятюрна, як сама її господарка. Назвати її шикарною ніхто б, очевидно, не ризикнув. На долівці валялись якісь огризки, на столі, поруч з флаконом одеколону, стояв примус і пляшка з нафтою. Видно було, що господарка цієї кімнати не тільки давно вже живе холостяцьким життям, але й не може похвалитись великою охайністю. Вікно виходило в якусь кам'яну стіну, так що світла тут було дуже мало. Можливо, тому й пахло вогкістю. Але й видно було, що не зовсім охайна господарка дуже охайно поводилась зі своєю головою (тут, до речі, письменник зробив на бережках великий знак запитання): всюди – на долівці, на столах і на канапі,– всюди валялись книжки, книжечки й величезні монографії.

– І от ви, значить, у мене! – сказала Спиридонова, сідаючи біля Потапа. І якось, знаєте, вийшло це зовсім випадково… Ну, скажіть мені, ви думали сьогодні бути в мене? Очевидно, ні. Все в житті якось смішно виходить. Не тому, що як сказав би якийсь провінціал, на кожному кроці порушується принцип кавзальности. А тому, що ці самі причини, що приводять нас зовсім не туди, куди ми сподівалися, – ці причини проходять перед нами сховано, і ми тільки потім знаходимо їх. А втім, я зовсім не збираюсь вам читати лекцію політграмоти. Я зараз… просто хочу дивитись на вас… Ви нічого не маєте проти?

– Будь ласка, – посміхнувся Марченко. – Дивіться.

Спиридонова поправила собі зачіску і, положивши ноги на канапу, промовила: – Так от скажіть мені, ви знайомі з працею доктора Кречмера?

– Ні!

– Як же це так? – щиро здивувалася Спиридонова. – А мені переказували, що ви психіатр! Ви вчилися в Петроградському університеті?

– Навіть близько біля нього не був.

– От тобі й раз! Де ж ви тоді вчились?.. Себто не те я хочу вас спитати. Ну, все одно, так де ж ви вчились?

Видно було, що Спиридонова про інше думала, але Марченко цього не помічав і тому так відповів:

– Можна сказати, ніде: дуже маленьку ми маємо освіту.

– Дуже маленьку? – чомусь зареготала жінка і, зареготавши, враз заговорила тихо і серйозно: – А я, знаєте, училась дуже багато. Так багато, що ви й не в'являєте. Я, товаришу Потапе, людина з вищою освітою. Ви розумієте? – і сказавши це, вона зробила здивовані очі.– От тобі й раз! Чому ж ви не дивитесь на мене з відповідною повагою?