– Чи не думаєте ви сьогодні зайнятись самобичуванням? – спокійно промовив Марченко. – Це не погана справа, коли й справді надійшов слушний час.

Спиридонова зідхнула й положила свою руку на руку співбесідника.

– От бачите, – зажурно сказала вона, – ви вже й розгадали мене… Тепер я вже й не знаю, що мені говорити далі.

Вона підвелась з канапи і мовчки зупинилась біля вікна.

– Ви тільки-но говорили про якийсь труд доктора Кречмера? – прийшов їй на допомогу мужчина.

– От! От! – сказала Спиридонова і знову підбігла до Марченка. – Я, знаєте, от що хотіла вас спитати: ви бачили коли-небудь обличчя шизофреніків? Ну, звичайно, бачили! Так от, чи не здається вам, що я шизофренічка? Мене, знаєте, це страшенно мучить. Ви знаєте, скільки мені років?

– Не знаю!

– Ви й не припускаєте, мабуть. Мені, щоб ви знали, уже на тридцять п'ятий перевалило. Себто я, коли й не на десяток, то у всякому разі, років на вісім старіша за вас. Правда?.. Ну і от. А тепер скажіть мені, вам подобається моє обличчя чи ні?

– Обличчя то мені ваше подобається, – посміхнувся Марченко. – Але от не подобаються ваші розмови, бо не добачаю в них ніякого сенсу.

– Так-таки й ніякого? – цілком щиро здивувалась товаришка Спиридонова. – А чому ви не хочете припустити, що я… ну, як би вам сказати… ну, словом, я хочу закрутити з вами кохання? Зараз, до речі, весна, солов'ї, запах, знаєте, такий надзвичайний, ну і т. д.

– Ви питаєте чому? Багато, бачите, перешкод до цього кохання. Перша перешкода: я надто величезний. Але третя й найголовніша та, що, хто його знає, може, я вже й жонатий.

– А хіба жонатим не можна кохати?

– Звичайно, можна, і навіть рекомендується: свою жінку.

– Гм! – кинула Спиридонова й замислилась. – Свою жінку… А хто ж ваша жінка? Себто я не про це хочу спитати… Про що я думала вас спитати? От я й забула!

Спиридонова безпорадно розвела руками і, прямо та одверто подивившись на Марченка, засміялась тихим, щирим дитячим сміхом. І стільки в цім сміху було справжньої безпосередньої наївности, що Потап знову здивовано подивився на жінку.

– Їй-богу, не розумію вас, – сказав він. – То ви говорите зі мною, як звичайна собі балакуча людина, то…

– То, – підхопила Спиридонова, – говорю, як психічно ненормальна? Так?.. Ну і чому ви мовчите? Ну і говоріть так!.. Знаєте, – продовжувала вона. – Такі люди єсть в житті. І, скажу я вам, страшенна морока з ними: держати їх на волі ніяк не можна, але й на Сабурку їх теж не приймають. І коли живуть вони по своїх глухих закутках – з ними ще можна миритися. Та…

ІV

ІV

Тут письменник, не дописавши останньої фрази, яка йому давалася з таким страшенним трудом, що він навіть запарився, – тут письменник раптом чхнув, висякався в носову, хустку і, положивши ручку, несподівано промовив: