— А, доброго ранку. Ключ застряг. Як ви увійшли?

— Не було замкнено. Я з’явилася зарано і зайшла почекати.

— Не було замкнено?

Він повернув ключ у другий бік — і дійсно: язичок рухався легко.

— Старішаю, вочевидь,— сказав він, зітхнувши.— Стаю забудькуватим. Та й узагалі не знаю, навіщо замикаю кабінет. Його можна відімкнути шматочком дроту. Та й кому треба сюди заходити? — він подивився на Кейт, ніби уперше побачив.— Прийом починається тільки об одинадцятій.

— Мені треба ще трохи отих пігулок,— відповіла Кейт,— і я не можу прийти пізніше.

— Пігулки? А, так. Ви ота дівчина, що працює у Фей.

— Саме так.

— Почуваєтеся краще?

— Так, пігулки допомагають.

— Але вони здатні й зашкодити,— зауважив лікар.— А двері до фармацевтичної я також не замкнув?

— Що таке — фармацевтична?

— Отам — ті двері.

— Гадаю, замкнули.

— Старішаю. Як там Фей?

— Власне, я через неї тривожуся. Вона сильно хворіла не так давно. Мала спазми, і з головою щось негаразд.

— У неї і раніше бували розлади шлунку,— зауважив доктор Вайлд.— Не можна вести таке життя, їсти, коли заманеться, і лишатися здоровою людиною. Мені принаймні не вдається. Ми це тільки називаємо розладом шлунку. Так, тепер щодо пігулок. Ви пам’ятаєте, якого вони кольору?

— Жовті, червоні й зелені.

— А, так. Згадав.

Коли він висипав пігулки у круглу картонну коробочку, Кейт стояла біля дверей.