— Мільйони,— відповів Лі.— Привидів у нас більше, ніж усього іншого. Гадаю, в Китаї нічого не помирає. Тому там така тіснява. Принаймні таке у мене склалося враження, коли я там був.

— Сідайте з нами, Лі,— припросив Семюель.— Ми намагаємося вигадати імена.

— У мене там кури смажаться. Скоро будуть готові.

Адам підвів очі від близнюків, і його погляд потеплішав і пом’якшав.

— Хочеш випити, Лі?

— Я прикладаюся до нг-ка-пі у кухні,— сказав Лі й пішов до будинку.

Семюель нахилився, підняв одного з малюків і всадовив собі на коліна.

— Візьміть собі другого,— сказав він Адаму.— Треба подивитися, чи не вказує щось на те, які їм дати імена.

Адам невміло узяв на коліна другого хлопчика.

— Вони схожі,— сказав він,— але тільки якщо не надто приглядатися. У цього очі кругліші, ніж у того.

— Так, і голова кругліша, і вуха більші,— додав Семюель.— Але цей більше нагадує м’яч. Цей, можливо, піде далі, але не дуже високо. І цей матиме темніше волосся і смагляву шкіру. Цей буде спритний, я гадаю, але спритність обмежує розум. Спритність говорить, чого не треба робити, бо воно не буде спритно. Бачите, як цей тримається? Він краще розвинутий, ніж отой. Хіба не дивно, які вони різні, якщо придивитися уважніше?

Обличчя Адама змінювалося, немовби він розкрився і виринув на поверхню. Він простягнув палець, дитина ринулася за ним, промазала і ледь не впала з колін.

— Обережно! — вигукнув Адам.— Пильнуйся. Ти ж не хочеш упасти?

— Було б неправильно назвати їх за якостями, які вони мають на нашу думку,— розмірковував Семюель.— Ми можемо помилятися — сильно помилятися. Може, непогано було б назвати їх іменами, які зобов’язують до високої мети. Чоловіка, іменем якого назвали мене, ясно закликав сам Господь Бог, от і я все життя слухаю. Раз чи двічі мені здавалося, що я чую, як мене закликають на ймення — але не ясно, не ясно.

Адам, тримаючи хлопчика за плечі, нахилився і налив віскі в обидві склянки.

— Я дуже вдячний, що ви приїхали, Семюелю,— сказав він.— Вдячний навіть за те, що ви мене побили. Хоча це й дивно звучить.

— Сам дивуюся, що таке зробив. Лайза ніколи не повірить, я їй і не розповідатиму. Правда, якій не вірять, може завдати більшого болю, ніж брехня. Потрібна неабияка мужність, щоб відстоювати правду, неприйнятну в наші часи. За цим слідує кара, зазвичай розп’яття. Я такої мужності не маю.

— Я не можу зрозуміти,— почав Адам,— чому людина з вашими знаннями обрала собі ділянку гірської пустки.

— Саме тому, що у мене немає мужності,— пояснив Семюель.— Я ніколи не міг наважитися прийняти відповідальність. Коли Господь Бог не викликав мене на ймення, я міг би покликати Його, але того не зробив. Ось тут і полягає відмінність між величчю і посередністю. Це доволі розповсюджений недуг. Посередній людині приємно усвідомлювати, що велич — найсамотніший стан на світі.