— Ні. Ні — просто серце розривається. Можливо, згодом я назву це ненавистю. У мене не було проміжку між зачаруванням і жахом, розумієте? Я ошелешений, ошелешений.

— Колись ми з вами сядемо за стіл, і ви розкладете все по порядку, як у пасьянсі, а поки що, поки що — ви не можете знайти всі карти з колоди.

Позаду них, з курника, долинуло обурене квоктання нещасної курки, а потім глухий удар.

— Там щось із курками,— сказав Адам.

Заквоктала ще одна.

— Це Лі,— пояснив Семюель.— Знаєте, якби кури мали свій уряд, свою церкву і свою історію, вони виробили б дуже холодне й неприємне враження про людську радість. Щойно у котроїсь людини відбувається щось веселе й обнадійливе, тій або іншій курці рубають голову.

І двоє чоловіків замовкли, час до часу обмінюючись нещирими чемними репліками — безглуздими питаннями про здоров’я і погоду, відповіді на які жоден не слухав. Це тяглося б, доки вони знову б не розізлилися один на одного, якби не втрутився Лі.

Лі виніс стіл і два стільці й поставив стільці один проти другого. Він сходив по пінту віскі та дві склянки. Потім виніс близнюків, тримаючи їх у себе під пахвами, посадив їх на землю біля столу і дав кожному в руки по паличці, щоб вони ними бавилися.

Хлопчики сиділи статечно, роззираючись, роздивлялися бороду Семюеля і чекали на Лі. Найдивовижнішим був їхній одяг, бо вони мали на собі вузенькі штанці й курточки, прикрашені тасьмою й сутажем, як китайці. Костюмчик одного був бірюзовий, другого — тьмяно-рожевий, а тасьма і сутажеві петлі — чорні. На головах вони мали круглі чорні шовкові капелюшки з яскраво-червоним ґудзиком на пласкій тулії.

— І де це ви дістали цей одяг, Лі? — спитав Семюель.

— Ніде не діставав,— відповів Лі сердито.— Він у мене був. А увесь інший їхній одяг я шию сам, з парусини. Дитина мусить бути гарно вдягнена у день своїх іменин.

— Ви облишили свою ламану мову, Лі.

— Сподіваюся, назавжди. Звісно, вдаватимуся до неї у Кінг-Сіті.

Він звернувся до малюків якимись короткими мелодійними словами, і вони радісно йому всміхнулися і замахали своїми паличками. Лі провадив:

— Я вам наллю віскі. Це те, що було в домі.

— Але ж учора ви купували віскі в Кінг-Сіті,— зауважив Семюель.

Тепер, коли Семюель і Адам сиділи разом за столом, коли всі бар’єри впали, Семюеля охопила ніяковість. Те, що він вбив своїми кулаками, не можна було доповнити з легкістю. Він подумав про такі чесноти, як хоробрість і терпіння, які розм’якають, коли ними немає потреби користуватися. Він подумки глузував сам із себе.

Двоє чоловіків сиділи і дивилися на хлопчиків-близнюків у дивному яскравому вбранні. Семюель подумав: «Подеколи супротивник може допомогти краще, ніж друг». Він підвів очі на Адама.