Вогонь в очах Семюеля згас, і він спокійно промовив:

— Ваші сини не мають імен.

— Їхня мати залишила їх без матері,— відповів Адам.

— А ви залишаєте їх без батька. Невже ви не відчуваєте, як буває холодно вночі самотній дитині? Як буває тепло, як співають пташки, який ранок обіцяє гарний день? Невже ви не пам’ятаєте, Адаме, як воно було, хоч трохи?

— Я цього не робив.

— То переробіть! У ваших синів немає імен! — Семюель нахилився, охопив Адама за плечі й допоміг підвестися.— Ми дамо їм імена. Ми все добре обміркуємо й оберемо для них гарні імена, які їх захистять.

Він струсив пилюку з Адамової сорочки.

Погляд Адама став відсутній, проте зосереджений, немов він вслухався у якусь принесену вітром мелодію, і очі його вже були не такі незрячі, як досі. Він сказав:

— Важко уявити, що я дякуватиму людині, яка мене ображала і витрусила, як килимок. Але я вдячний. Це подяка скривдженого, але все ж таки подяка.

Семюель усміхнувся, біля очей зібралися промінці зморшок.

— То все здавалося природним? Я робив усе правильно?

— Про що це ви?

— Бачите, я пообіцяв своїй дружині, що це зроблю. Вона мені не повірила. Я ж не забіяка. Востаннє я лупцював живу душу в графстві Деррі в Ірландії, коли вступився за шмаркате дівча з букварем.

Адам не зводив погляду від Семюеля, але бачив перед собою свого брата Карла, зловісного і жорстокого, а потім цей образ витіснила Кейті з очима, як дуло пістолета.

— Я не відчував страху,— промовив Адам.— Радше смертельну втому.

— Мабуть, я недостатньо розізлився.

— Семюелю, я спитаю тільки раз — і все. Ви щось чули? Відомо щось про неї — хоч щось?

— Я нічого не чув.

— Це майже полегшення,— сказав Адам.

— Ви відчуваєте ненависть?