— Ви купили собі ніс і очі,— глумливо відповів Семюель.— Ви купили собі чесність. Ви купили собі великий палець збоку. Вислухайте мене, бо я, схоже, потім вас уб’ю. Ви купили! Ви викупили з якогось нічогенького собі спадку. А тепер подумайте — чи заслуговуєте ви своїх дітей, чоловіче?

— Заслуговую? Але ж вони тут — гадаю. Я не розумію вас.

Семюель застогнав.

— Хай допоможе мені Бог, Лайзо! Усе не так, як ти думаєш, Адаме! Послухай мене уважно, поки пальці мої не вчепилися у твою горлянку. Оці чудові близнюки — невипробувані, непомічені, некеровані,— і я це кажу спокійно, опустивши руки,— невіднайдені.

— Ідіть геть,— голос Адама звучав хрипко.— Лі, принеси револьвер! Тут навіжений. Лі!

Руки Семюеля вчепилися Адаму в горло, кров билася в скронях, приливала до очей. Семюель гарчав:

— Відірви мої руки своїми млявими пальцями. Ти не купив цих хлопчаків, не вкрав їх, не дав за них і ламаного гроша. Ти їх отримав завдяки незбагненому промислу Божому.

І він різко випустив горло Адама зі своїх твердих пальців.

Адам стояв, важко дихаючи. Він досі відчував у себе на горлі руки коваля.

— Чого вам від мене треба?

— Ви не маєте любові.

— Я мав її — достатньо, щоб мене убити.

— Любові ніколи не буває достатньо. Кам’яний сад святкує замало, а не забагато.

— Не підходьте до мене. Я можу дати відсіч. Не думайте, що я не можу захищатися.

— У вас є зброя, навіть не одна, тільки без імені.

— Я вас поб’ю, стариганю. Ви ж старигань.

Семюель відповів:

— Я уявити не можу, щоб навіть тупа людина підібрала камінь і ще до приходу вечора не дала йому імені — наприклад, Пітер. А ти — ти цілий рік прожив з висохлим серцем і не дав своїм хлопцям бодай номерів.

— Що я роблю — то моя особиста справа,— сказав Адам.

Семюель ударив його важким робочим кулаком, і Адам розтягся на землі. Семюель попросив його підвестися, і коли Адам це зробив, ударив ще раз, тільки цього разу Адам уже не встав. Він не зводив погляду з небезпечного старого.