— Думаю, існують різні ступені величі,— сказав Адам.

— А я так не думаю,— відповів Семюель.— Це все одно що сказати, що існує маленька велич. Ні. Я вважаю, що коли доходить до відповідальності, тільки грандіозність і ви самі визначають ваш вибір. З одного боку ви маєте душевне тепло, і дружнє спілкування, і миле розуміння, а з другого — лише холодну самотню велич. І отут ви робите вибір. Я радий, що обрав посередність, але як я можу знати, якою б могла бути винагорода, якби я обрав інший шлях? І ніхто з моїх дітей ніколи не досягне величі, хіба що тільки Том. Зараз він страждає від необхідності робити вибір. Це боляче бачити. І десь у глибині душі я хочу, щоб він сказав «так». Хіба не дивно? Батько хоче, щоб його син прирік себе на велич! Який егоїзм!

Адам коротко засміявся.

— Бачу, цей вибір імен — справа не проста.

— А ви як думали?

— Я й не знав, що воно виявиться настільки приємним,— усміхнувся Адам.

Прийшов Лі з тарелем смаженої курятини, полумиском гарячої вареної картоплі та глибокою тарілкою маринованих буряків на кухонній дошці.

— Не знаю, чи буде смачно,— сказав він.— Кури не дуже молоді. Молодих немає. А курчат поїли куниці.

— Та годі вам,— сказав Семюель.

— Почекайте, поки я принесу свій нг-ка-пі,— попросив Лі.

Коли Лі пішов, Адам звернувся до Семюеля.

— Дивно — раніше він розмовляв інакше.

— Тепер він вам довіряє,— пояснив Семюель.— Він володіє даром упокореної відданості — без надії на винагороду. Ймовірно, він значно краща людина, ніж ми з вами могли б мріяти стати.

Лі повернувся і підсів до них за стіл.

— Посадіть дітей на землю,— сказав він.

Близнюки запротестували, коли їх зняли з колін. Лі суворо сказав їм щось китайською, і вони замовкли.

Чоловіки їли мовчки, як, зрештою, майже всі сільські мешканці. Раптом Лі підвівся і побіг до будинку. Повернувся він з глечиком червоного вина.

— Зовсім забув,— пояснив він.— Знайшов його в хаті.

— Пам’ятаю,— засміявся Адам,— що я пив тут вино ще до того, як купив це угіддя. Мабуть, я й купив його через це вино. Курятина смачна, Лі. Я, схоже, дуже довго не відчував смаку їжі.

— Ви одужуєте,— промовив Семюель.— Дехто вважає, що одужання — образа для значущості їхньої хвороби. Але припарка з часу не має поваги до значущості. Усі одужують, якщо вміють чекати.