— А ви не думали про іншу рамку для цієї картини? — спитав Семюель.— Виправдання чи не виправдання, але ми повертаємося до нашого родоводу. На нас лежить провина.

— Пам’ятаю, як я трохи обурювався на Бога,— сказав Адам.— Адже Каїн і Авель дали йому те, що мали, і Бог прийняв Авеля і відринув Каїна. Я ніколи не вважав, що це справедливо. Ніколи того не розумів. А ви?

— Можливо, ми виходимо з різних передумов,— сказав Лі.— Я не забуваю, що ця історія була написана пастухами для пастухів. Вони не обробляли землю. Хіба бог пастухів не віддав би перевагу жирному ягняті над в’язкою ячменя? Жертва мусить бути найкраща і найцінніша.

— Так, це має сенс,— погодився Семюель.— Тільки хочу вас застерегти, Лі: не виголошуйте своїх східних міркувань у присутності Лайзи.

Адам розпалився.

— Так, але чому Бог прокляв Каїна? Це ж несправедливість!

— Є перевага в тому, що дослухаєшся до слів,— відповів Семюель.— Бог зовсім не прокляв Каїна. Але навіть Бог може мати свої уподобання, правильно? Уявімо, що Бог любив ягнятину більше за овочі. Я сам такий. Каїн приніс йому пучок моркви абощо. А Бог сказав: «Я цього не люблю. Спробуй ще раз. Принеси мені таке, що я люблю, і я поставлю тебе поруч з твоїм братом». Але Каїн розізлився. Він був ображений у кращих почуттях. А коли ображають почуття людини, їй хочеться завдати комусь удару, й Авель потрапив йому під гарячу руку.

— Святий Павло каже юдеям, що Авель мав віру,— вставив Лі.

— У Книзі буття про це нічого не сказано,— заперечив Семюель.— Ні про віру, ні про її відсутність. Є лише натяк на запальність Каїна.

— А що відчуває місіс Гамільтон стосовно парадоксів у Біблії? — поцікавився Лі.

— Та вона нічого не відчуває, оскільки не визнає, що вони там є.

— Але...

— Цитьте, чоловіче. Спитайте у неї. І після цього ви постарішаєте, але не позбудетеся спантеличення.

Заговорив Адам.

— Ви двоє це вивчали. А я просто прочитав і запам’ятав небагато. Отже, Каїн був вигнаний за убивство?

— Правильно — за убивство.

— І Бог його затаврував?

— Та чи ви слухали? Каїн носив знак не для того, щоб його знищили, а щоб урятуватися. І на кожного, хто його б убив, упало би прокляття. То був знак захисту.

— І все-таки я не можу позбутися відчуття,— сказав Адам,— що з Каїном обійшлися нечесно.

— Може, й так,— погодився Семюель.— Але Каїн жив і мав дітей, а Авель живе тільки в оповіді. Ми всі — Каїнові діти. І хіба не дивно, що ми, троє дорослих чоловіків, у цьому столітті, стільки тисяч років по тому, обговорюємо цей злочин, ніби він стався учора в Кінг-Сіті й суд ще не відбувся?