Один з близнюків пробудився, позіхнув, подивися на Лі й заснув знову.

— Пам’ятаєте, містере Гамільтон,— заговорив Лі,— я вам казав, що намагався перекладати давню китайську поезію англійською мовою? Ні, не хвилюйтеся. Я не читатиму її. Перекладаючи, я натрапив на дещо зі старовини настільки свіже і ясне, як оцей ранок. І не міг зрозуміти, чому так. Люди, звісно, цікавляться лише собою. Якщо історія не про слухача, він і слухати її не буде. І я вивів правило: велика невмируща історія завжди про кожного з нас, інакше вона не збережеться. Дивне й чуже не цікавить, цікавить тільки глибоко особисте й упізнаване.

— Прикладіть це до історії Каїна й Авеля,— сказав Семюель.

А Адам промовив:

— Я не вбивав свого брата...

Він зненацька замовк, і його думки сягнули в минуле.

— Гадаю, я можу це зробити,— відповів Семюелю Лі.— Гадаю, це найвідоміша історія на світі, тому що це історія кожного. Гадаю, це символічна історія людської душі. Я зараз тільки намацую свій шлях — не накидайтеся на мене, якщо я не дуже чітко пояснюю. Найбільший страх, що його має дитина,— це страх, що її не люблять, а відторгнення для неї страшніше за пекло. Гадаю, кожен у цьому світі, більшою або меншою мірою, зазнавав відторгнення. А за відторгненням приходить гнів, а за гнівом той або інший злочин як помста за відторгнення, а за злочином — провина, от вам й історія людства. Гадаю, якби відторгнення можна було ампутувати, рід людський був би не той, що є. Можливо, було б менше божевільних. Я глибоко переконаний, що було б менше в’язниць. Воно тут усе — початок, перший крок. Одна дитина, не отримавши любові, якої прагне, б’є кота і приховує свою таємну провину; друга дитина краде, щоб за гроші купити собі любов; а третя завойовує світ — і завжди провина, і помста, і ще більша провина. Людина — єдина тварина, яка відчуває провину. Але зачекайте! Гадаю, що ця стара й жахлива історія важлива тому, що вона — схема людської душі, потаємної, відторгненої, грішної душі. Містере Траск, ви сказали, що не вбивали свого брата, а потім щось пригадали. Не хочу знати, що те було, але чи не нагадує воно Каїна й Авеля? А ви що думаєте про мою орієнтальну балаканину, містере Гамільтон? Ви ж знаєте, що в мені стільки ж орієнтального, скільки й у вас.

Семюель обіперся ліктями об стіл і затулив долонями очі й чоло.

— Я хочу подумати,— сказав він.— Дідько вас забери, я хочу подумати. Я хочу все це забрати з собою і на самоті розкласти по поличках і зрозуміти. Можливо, ви зруйнували увесь мій світ. А я не знаю, щó зможу побудувати замість мого світу.