1

Гамільтони були дивними людьми, з чутливими внутрішніми струнами, й у декого з них ці струни були так сильно натягнуті, що обривалися. Таке нерідко трапляється на світі.

З усіх дочок найбільшою радістю Семюеля була Уна. Ще зовсім маленькою дівчинкою вона так прагла навчання, як дитина прагне під вечір печива. Уна і її батько мали зговір щодо навчання: таємно позичали й читали книжки, так само таємно їх обговорювали.

З усіх дітей Уна мала найменше почуття гумору. Вона познайомилася з сильним похмурим чоловіком і вийшла за нього заміж. Пальці у цього чоловіка завжди були у плямах від хімікатів, головно азотнокислого срібла. Він був з тих людей, що живуть у бідності, аби мати змогу займатися своїми дослідженнями. Його дослідження стосувалися фотографії. Він вірив, що зовнішній світ можна перенести на папір — не в чорно-білих примарних тінях, а в кольорах, які бачить людське око.

Звали його Андерсон, і він майже не володів даром спілкування. Подібно до більшості технічних спеціалістів, він боявся і зневажав умоглядні гіпотези. Індуктивний стрибок був не для нього. Він викопував сходинку і піднімався на один крок, як людина долає останній етап підйому на гірську вершину. Він відчував зневагу до Гамільтонів, породжену страхом, бо всі вони наполовину вірили, що мають крила,— і через це подеколи болісно падали з висоти.

Андерсон ніколи не падав, ніколи не зісковзувався, ніколи не звалювався. Кожний крок повільно, дуже повільно піднімав його вгору, і врешті-решт, як кажуть, він винайшов, що хотів,— кольорову плівку. Він одружився з Уною, мабуть, тому, що в неї майже не було почуття гумору і це його підбадьорювало. А оскільки її родина його лякала і спантеличувала, він забрав її з собою на північ країни, де все було чорне й байдуже,— кудись на кордон з Орегоном. Схоже, він вів дуже примітивне життя зі своїми пробірками і паперами.

Уна писала стримані листи без радості, але й без жалю до себе. Вона була здорова і сподівалася, що вся родина також здорова. Чоловік її стоїть на порозі свого відкриття.

А потім вона померла, і її тіло привезли додому.

Я ніколи не зустрічався з Уною. Вона померла раніше, ніж я себе пам’ятаю, але Джордж Гамільтон розповів мені про неї багато років по тому, й очі його при цьому налилися сльозами, а голос переривався.

«Уна не була така вродлива, як Моллі,— говорив він,— але вона мала найкрасивіші ручки й ніжки. Гомілки в неї були стрункі, як стеблини, і рухалася вона, як стеблина. Пальці мала видовжені, а нігті вузькі, мигдалевидні. І шкіра в Уни була гарна, така прозора, що аж світилася.