Том мав дуже смагляве обличчя; його шкіра — можливо, від сонця — стала чорно-червоною, ніби в ньому увічнилася якась скандинавська чи навіть варварська кров. Його волосся, борода і вуса також були темно-руді, а очі на цьому темному тлі блищали несподіваною блакиттю. Він був міцний, широкий у плечах, з сильними руками, але стегна мав вузькі. Він міг піднімати тягар, бігати, ходити на довгі прогулянки, їздити верхи будь з ким, але не мав і краплі змагального духу. Віль і Джордж були гравцями, вони нерідко намагалися звабити брата відчути радість і смуток ризику.

— Я пробував,— казав Том,— але воно мені просто надокучає. Я думав, чому це так. Я не відчуваю великого піднесення, коли виграю, і не бачу жодної трагедії у програші. А без цього гра втрачає сенс. Це не засіб заробляти гроші, як відомо, а якщо воно не може сприяти народженню і смерті, радості й печалі, то здається, принаймні мені,— я це так відчуваю,— що воно взагалі не викликає почуттів. Я б цим займався, якби відчував хоч щось — добре чи погане.

Віль того не розумів. Усе його життя було суцільне змагання, і він жив то однією азартною грою, то іншою. Він любив Тома, намагався дати йому те, що йому самому приносило втіху. Він узяв його в свій бізнес, пробував прищепити братові задоволення від купівлі й продажу, від вміння перехитрити інших, від розгадування їхнього блефу, від маневрування.

Але Том завжди повертався на ранчо, спантеличений, але без осуду, з відчуттям, що десь заблукав. Він гадав, що мусить отримувати задоволення від чоловічих радощів, але не міг удавати сам перед собою, що у нього це виходить.

Семюель колись сказав, що Том завжди забагато накладає собі на тарілку, чи то йдеться про боби, чи про жінок. А Семюель був мудрець, проте я вважаю, що він знав лише один бік Тома. Вірогідно, що Том трохи більше розкривався перед дітьми. Те, що я напишу про Тома, буде результатом моїх спогадів і того, що я точно знаю, і припущень, побудованих на їхньому поєднанні. Хто знає, чи буде воно правильне?

Ми жили в Салінасі та знали, коли Том уже приїхав,— гадаю, він завжди приїжджав уночі,— тому що у нас під подушками, у мене й у Мері, лежали пакетики жуйки. А жуйка в ті дні становила чималу цінність, так само як і п’ятак. Бувало, він не приїздив цілі місяці, але щоранку, тільки прокинувшись, ми пхали руку під подушку — перевіряли. Я й досі так роблю, а минуло багато років відтоді, як там знаходилася жуйка.

Моя сестра Мері не хотіла бути дівчинкою. Це було нещастя, до якого вона ніяк не могла звикнути. Вона була спортсменка, чудово грала у скляні кульки, а вся дівчача амуніція їй сильно перешкоджала. Зрозуміло, так було задовго до того, як вона усвідомила, що дівчата отримують неабиякі компенсації.